Потяг виплюнув черговий потік людей, які зразу розсіялися по великій будівлі вокзалу. Наче річка обтікали пасажири платформи лавки і зосереджувалися в залах чекання чи на виходах у місто. Вокзал жив своїм звичним життям, що гуло, гомоніло і блищало вогниками оголошень. Здавалося, що зупинки ту не буває ніколи.
На пероні залишилася тільки самотня постать. Чоловік розгублено озирався по платформі і заглядав усередину, та вокзал ніби спорудив ще одну скляну стіну, щоб відділити від інших. Все навколо видавалося тільки кадрами з фільму, у якому самотній подорожній – тільки глядач.
Та він ніяк не міг змиритися з цим. Сів на лавку. Вирішив чекати. Сподівався, може вона не встигла, може в корку, чи ще щось. Стільки причин могло бути. Окрім однієї.
Його ніхто не чекає?! Ніхто не збирався забрати з цього пункту, що відділяє блукальців від тих, хто повертається додому. Більше немає дому?
Це неможливо. Мабуть щось трапилося?
Набирав номер. Раз. Двічі. Третього разу почув тільки:
Не дзвони мені більше.
І короткі гудки. Як вирок.
Що далі? Сісти на потяг і втікати з цього вокзалу, на якому відтепер міг застрягнути навічно? Місто не приймало. Вокзал відштовхував.
Та куди тепер? Потяг лякав поки. Доки не зайшло сонце.