Море злизує з берега рани,
Залишаючи сіль цілунків,
І приправлена сонцем прана
Пророста у Всесвітню Думку.
Розбентежене небо у хвилі
Губить ясно-червоне коло
І вітри махаонокрилі
Пахнуть піснею матіоли.
Вечір сутінь підмішує в барви,
Як мільйони століть до мене,
Ще бродили тоді кентаври,
Ще співали тоді сирени,
Ще блукало світами Кохання —
Неприкаяне і не грішне —
Як пречиста сльоза прощання
І як листя терпке торішнє...
Море злизує з берега рани,
Пестить пінисто шлях зворотній,
Перетворює біль на шрами,
Заживляючи слід самотній...
На березі моря охоплюють майже такі ж відчуття, як і від споглядання зоряного неба - усвідомлення Безмежжя і Вічності. Подумати тільки: мільйони років змінювався земний ландшафт і його мешканці - від ящурів до кентаврів, а море все так же розмірено гнало хвилі і все так же ховало у них червоний диск сонця...
Якщо час лікує, то Вічність - тим паче. А море - це одна із іпостасей Вічності.
Красиво, Любонько, особливо про махаонокрилі вітри і про кентів (так Барбі називає кентаврів і чоловіка )
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ціную Ваш коментар, бо Ви людина моря, а я про нього тільки мрію...
Гарний вiрш, Любове. Дуже мудрi фрази звучать у ваших рядках. Точно ви вiдзначили - час не стоiть на мiсцi, перiодично вносить змiни у наше життя.
Тiльки от у вас у 11, 12 i 13 рядках слово "ще" - у трьох рядках пiдряд одне й те саме слово звучить. Може вам, аби яскравiше звучало, 12 рядок трохи змiнити - "Та й спiвали комусь сирени".
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00