За два місяці – ні краплиночки!
Погоріла трава на вигоні.
На городах усе зів’яло вже…
Пам’ятаю, як мама плакала
І просила води з колодязя
У сусідів скупих набрати,
Щоб городик наш рятувать якось.
Бо свого нам ніхто не викопав,
А із річки далеко відрами –
Руки в неї були покручені
«Ревматоїдною» хворобою.
Я мала була ще для помочі.
Але тут хтось із наших вуличок
По дворах пішов з добрим кошиком –
То збирали дари для батюшки,
Щоб прийшов із села сусіднього
Намолити нарешті дощику!
Люди клали усе, що мали ще:
Хто яєчко, хто цілу курочку,
А хто яблучка, хто і сала шмат,
Хто карбованця, а хто – три, чи п’ять,
Що на чорний день за іконами зберігалися.
Віднесли кудись і чекали всі,
Хто з надією, хто з цікавістю,
От як ми – піонери в галстуках…
І юрбою народ зібрався весь
Біля річки, отам – на вигоні.
Ось прийшов наш величний батюшка –
Колоритний, як намальований:
В рясі сріблом весь розцяцькований,
В оксамитовій круглій шапочці,
а на грудях – з хрестом освяченим.
Довгі коси, уже сивіючі,
Борода рудувата, в кучерях –
Голосище, як у Шаляпіна!
Молитви він читав, співаючи –
Аж по річці луна котилася!
Всі хрестилися. Дехто плакали.
Ну, а ми, піонери юнії,
поховавши в кишені галстуки,
щоб не сердити того батюшку,
все чекали на диво дивнеє,
поглядаючи в небо яснеє.
Він срібленим відерцем з річечки
Все зачерпував воду теплую
І кропив усіх, а всі кланялись,
Цілували великий хрест його,
Де розіпнутий був Ісус Христос.
До руки його прикладалися.
Якось так ми і не помітили,
Звідки хмари важкі насунули.
Раптом хтось закричав так голосно:
–Люди! Славимо разом Господа!
І тоді, серед сліз та радощів,
що змішалися із молитвами,
раптом перші скупі краплиночки
на розпечену землю випали…
А тоді загриміло весело
І такою дзвінкою зливою,
Наче небо ураз прорвалося,
На юрбу нашу уперіщило!
Люди плакали і сміялися,
Не розбіглися, не ховалися –
йшли додому вони не кваплячись.
Благодатні струмки стікали з них.
Ну, а ми, зовсім юні – діти ще
по калюжах стрибали радісно,
і я думала: як же так воно –
в школі вчать, що немає Боженьки,
але хто ж тоді, нас рятуючи,
надіслав оцю зливу вчасно так,
до молитви немов прислухавшись?
А в городах здіймали голови
Всі прив’ялі, кудлаті соняхи!
Квіточки розцвітали радісно,
А матуся моя всміхнулася –
Буде чим пережити зиму нам!
2017
ID:
746274
Рубрика: Поезія, Білий вірш
дата надходження: 15.08.2017 22:25:07
© дата внесення змiн: 15.08.2017 22:25:07
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудовий твір! Ціла поема! Дуже гарно і правдиво! нагадали моє дитинство. Воістину - віра твоя спасла тебе! Люди щиро вірили і молились і Бог почув їх! 
