Не вірю, не вірю, не вірю…
Невже, як в минулому, крах?
Здобуту заплутали мрію, –
Зійшов на престол олігарх.
Не вірю, не вірю… Ніколи
Людських не почує він скарг,
Спустошились люди від втоми,
І знов, як раніше, без прав.
Що ж, певно, нам всім так і треба,
Лиш боляче пам’ять щемить,
Закрила зневіра півнеба…
Та дійсність для влади лиш мить.
Обабіч, як ті цуценята,
Вищить підлабузників рать,
Де совість навпіл розіп’ята
І змінює вигідно масть.
Чи є в тебе, друже, ще сили
Спитати у влади: «Хто ти?»
Сумнівно, бо дух твій убили
Все ті ж пострадянські совки.