Стікають краплями хвилини. Граються стихії. Поєднуються в різні візерунки. Зіткнення і роз’єднання. Боротьба і співпраця. Б’ється пульс життя. Пронизано судинами світи. Тече кров невпинно.
Клепсидра віддає свою воду. Наче трішки. Дрібку. Одну за одною. Та прийде час перевернути її. З порожньої наповниться знову. І продовжить відлік. Без кінця. Без зупинки. Без спокою. Так завжди.
А якщо забути її перевернути? Якщо не знайдеться кому? Порветься полотно Всесвіту. Розладнається одвічна мелодія. Розійдуться зв’язки. Розсиплються стихії. Так легко? Мить проти Вічності.
Кожна з них панує своєї пори. Кожна береже своє місце. Весна – повітря. Літо – вогонь. Осінь – земля. Зима – вода. І порушити цей порядок, то знищити філігранне мереживо Одвічний мистецький витвір, де людське око завжди намагалося знайти впорядкованість. Адже треба за щось зачепитися? Треба приєднатися? Зберегти для себе.
Дух завжди шукає порядок в царстві хаосу, бурхливому і неспокійному. Він окреслить межі та задасть ритм. Пульсацію. Поштовх? Як у механізмі, який треба запустити? Завести? Такий порядок. Інакше він існувати не може.
Звук і колір, ритм і пауза. Шум і тиша. Це ще не вся мелодія. Не знайти гармонії в невпорядкованому хаосі. Гармонія тримає життя. Залишає стихії в узгодженому малюнку, який можна вивчати і вдосконалювати. Але ж хіба є межа досконалості? Це не враховується у великому прагненні Духу. Йому не відомі перепони. Тільки опір стихій, який можна впорядкувати.
Скрізь можна помітити сліди такої роботи. Магію чисел. Чіткі поєднання. Математичні рівняння. Чотири елементи, чотири пори року. Чотири емоції і чотири смаки. І це тільки початок. Тільки перші кроки. За якими можна йди все далі і далі. Доки вистачить вміння. І терпіння.
Та стихії не знають терпіння і правил. Вони наповнюють світ свободою, елементом несподіванки, дивом. Без здивування все зупиняється. Все залишається і без уваги, якщо не вийде зацікавлення. Продовжити рух може тільки зміна, яка не знає як вирахувати норму і міру. Міра зберігає, але не породжує. Зупиняє, а не рухає. Як же їх поєднати?
І знову боротьба стихій. Невпинна і нездоланна. Одвічне горіння, що не може згаснути зовсім. Ніколи. Ні в якому разі. Нізащо.
Та якби все залежало від наших бажань. Космос не чує їх. Не може почути. Глухота і вакуум панують на безмежних просторах. Звідки ж береться голос? Що можна сказати? Наскільки гучний той голос?
Чи не від того, що відіб’є його, залежить це? Відіб’є і понесе далі. Далеко в інші світи. Може там і знайдеться той, хто почує, якщо не знайшлося ближче. Адже чи мають значення відстані у безмежному просторі? Тільки в маленькому світі Землі, де панують обмеження для тих, хто не може уявити світ без стін. Світ, де немає перешкод. Але тільки фантазія може показати його людині. Стихія.
