Моя вранішня кава темна як найтемніша беззоряна ніч. Моя кава гірка, та не буду додавати у неї цукру, так відчутніший смак. Хай гірчить як день, що почнеться з неї, хай сильніше пробудить усі відчуття. День починається.
За вікном ще темно, та світяться вікна навпроти. Не спить місто. Та, здається, не спить ніколи.
Мене ж пробудили. І останні бризки сну розсипалися кухнею. У кавовій чашці відбивається люстра.
Цього ранку я такий відчайдушно самотній. Мені варто би поспішити, мене чекають, але знаю, що не потрібен там більше. Марно.
Хочеться сидіти тут вічність і просто спостерігати як кава холоне. Ніхто не питиме більше. Але все ж допиваю.
Кава обпікає піднебіння і змушує піднятися зі стільця.
Я йду на впізнання тіла.
