Визирнувши із вікна, Ягор якось особливо трепетно відчув близькість весни. Палітра блакитно-рожевого неба, що зачепилося об чуприни столичних хмарочосів, не могла сповна передати, що він відчував. Хотілося кричати, танцювати, кохатися… Так, у Києві багато різноманітних жінок – і всі вони красуні! Та все-рівно це не ті білоруські пригажуні, від млосних поглядів яких перехоплює подих.
Ягор ніколи не був заангажованим у стереотипи. Протягом свого молодого життя він устиг набути реноме гульвіси, та це аж ніяк не означало, що він не здатний кохати. Алєся чомусь снилася йому саме тоді, коли його чекали якісь сумбурні перипетії. Це не обов’язково мала бути небезпека, просто в такі моменті Ягорка думав про неї найбільше, засинав і прокидався з думкою аб свайой каханай.
Хлопець дістав із кишені пачку цигарок і машинально запалив. Саме запалив, а не закурив. Йому пригадалося як його дід Гнат, а Ягор родом був із Західної України, часто розповідав малому онуку історії про «лісове братство», про свою юність. Та найбільше запам’яталася приказка: «Справжні козаки, Єгоре, палять, а курять чорти на дорогах!» – посміхаючись у пожовклий вус казав дід, і з любов’ю притискав дітвака до грудей.
Переїхавши з Гомеля до Києва хлопець оселився на Деміївці. Залишаючи Батьківщину, він навіть не підозрював, що йому доведеться знімати двокімнатну «сталінку», яких тут лишилося не так уже й багато, на відміну від Білорусі. Доля – сатирична пані, хай їй грець! Від спогадів про минуле стало ще більше не по собі. Нашвидкуруч зібравшись, Ягор вирішив поїхати в центр прогулятися.
Дорогою він зловив себе на думці, що українці хоча і схожі на його сабратів, але однаково якось відрізняються. Вони ведуть себе вільніше, більш невимушено, широко всміхаються, носять яскравий одяг, а дома все якесь сіре, напружене, подекуди гнітюче. Вийшовши на «Поштовій площі» біля Річкового вокзалу, Ягор зайшов у «Мак» і замовив собі лате.
Спершись об перила давно занедбаного річкового порту він подумав, що варто написати про це якщо не статтю, то хоча б замітку. Шкода, що така прикраса міста просто руйнується на очах. Ягор в основному дописував до аналітичних видань, будучи політичним експертом, вів блог, але не гребував і дрібними темами, до яких решта була байдужою. З його ініціативу колись у Барановичах відкрили меморіал Білоруській визвольній армії, яку прозвали «чорні коти» за їх блискавичні акції проти нацистського та більшовицького урядів. До того ця тема була під табу. Самого журналіста нерідко викликали до КДБ на «бесіду», бо він ліз куди не треба й розгрібав те, що офіційній владі геть не подобалось.
Допивши каву, хлопець бадьорим кроком пішов угору до Європейської площі, місця, яке для сотень, а може й тисяч білорусів стало сакральним. Субота видалася напрочуд теплою, тому прогулянка пішки була самим задоволенням. Дійшовши до Українського дому Ягор розгублено зупинився: вкотре він не знав, куди йому йти.
Його віра похитнулася тоді, коли сім років тому на мітингу, присвяченому до Дня волі, ОМОН на очах у кількасот людей забив його друга Арцьома. Просто якийсь дебелий силовик трішки переборщив із силою і кийком проломив череп його колезі-журналісту, який став між щитами та натовпом, ведучи наживо стрім. Спецпризначенці просто переступили тіло, а люди, які це бачили, нічого не зробили, – їх опанував жах. Після того Ягор ні разу не виходив на подібні акції. Ні, він не боявся, він просто не вірив…
У Києві 2014 року сталася подібна ситуація, але там люди не зупинилися. Вони кров’ю здобули свою демократію, яка стала не лише мрією, а такою бажаною, подекуди ірраціональною дійсністю. Ягор не любив дискутувати на тему визвольних змагань, тим паче порівнювати дві нації – білоруську та українську, тим самим принижуючи одну з них. Покинувши Гомель він не тікав, а просто прагнув нормального життя: без страху та нескінченної боротьби. Його дівчина Алєся, тоді ще студентка третього курсу історичного факультету, не захотіла полишати рідне місто, трактуючи рішення Ягора як слабкість, зраду. Можливо, десь вона мала рацію.
Оминувши український Парламент, Ягор повернув ліворуч і навпростець повз Маріїнський палац наблизився до краю майданчика, з якого відкривався чудовий пейзаж на Дніпро. Крига лише де-не-де скресла, тому снігова покрова все ще трималася купи, створюючи враження білої пухнастої ковдри. Постоявши кілька хвилин, хлопець за традицією зазирнув в об’єктив бутафорної режисерської фотокамери (деякі речі незмінні) і, побачивши там знайомого чоловічка, з усмішкою пішов назад через Липську на Майдан Незалежності.
Оперезавши так званий урядовий квартал, хлопець вийшов на вулицю Інститутську й раптом йому пригадалися рядки з роману Шкляра «Маруся», де сотню років тому вояки УГА на цьому самому місці зупинили поступ російських чобіт українською землею. Останнім часом журналіст захопився історичною белетристикою, зокрема романами Самчука, Кокотюхи, Матіос, маючи намір написати щось подібне на білоруському підґрунті, але для цього треба, щоб пройшов певний час. Ще в дитинстві малий Ягорка пісав вєрши, але то була просто забавка, своєрідна проба пера. Як письменник Ягор Гулевич сформувався в публіцистиці, малій прозі, яка привела його зі студентської лави в один із редакційних кабінетів провідних мінських видань. Потім був гучний скандал, про який хлопець воліє мовчати і, як наслідок, фактично поставлений хрест на кар’єрі перспективного журналіста.
Інститутська перейшла в Алею Героїв Небесної Сотні, яка вклинилася у Хрещатик. Час поволі спливав. Почало сутеніти, до того ж настрій якось зіпсувався, і Ягор вирушив униз до підземки, щоб сісти на метро. Людей, як на вихідний день, було доволі мало, тому пощастило навіть сісти, не відчуваючи вовчих поглядів інших пасажирів. Віддавшись вібраціям, що йшли з-під коліс вагона, Ягор заплющив очі й поринув у роздуми. Він любив побути на одинці, але інколи ця самотність доводила до божевілля. Він був чужим у Києві, хоча той і прийняв його з розпростертими обіймами. Якось дивно навіть: чужий серед своїх, але свій серед чужих… Захотілося зателефонувати Алєсє, а й справді: Ягор не дзвонив їй уже кілька місяців. В останнє він розсердився на неї через чергову відмову приїхати до Києва. Хоча дівчина вже й закінчила виш і вже знайшла яку-не-яку роботу. Він просив лише про тиждень, може, два, а вона все відмовляла.
Та зрештою, хто тут чоловік, – подумав Ягор, – візьму й наберу її, і будь що буде!
Одразу з дверей Ягор увімкнув свій ноутбук і побачив знайомий контакт із зеленою позначкою біля такого, до щему близького серцю фото. Не довго вагаючись, парубок натиснув дзвонити й, почувши подивоване «Ягор?!», сказав: «Любімая, я єду дадому!»
ID:
760675
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.11.2017 11:38:58
© дата внесення змiн: 16.11.2017 11:38:58
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
