Питання української мови гостро стоїть в черзі денній нашої держави вже сотні років, ще з часів існування Київської Руси, а точніше – з початку її розпаду. Я б сказав, що воно було і зараз лишається визначальним у долі України. На моє глибоке переконання, поняття „український народ“ буде існувати доти, допоки будуть жити носії української мови. Дай, Боже, їм жити вічно!
Відразу ж хочу заспокоїти дипломованих критиків і просто скептиків (про ворогів і мілких недоброзичливців навіть не йдеться), дана робота не претендує на науковий ступінь, статус навчального посібника чи щось подібне. В ній я намагаюсь лише викласти на папір свої думки з мовного питання, які формувались в тій чи іншій мірі ще з дитинства і вже переповнюють мою сиву, лисіючу голову. Перш за все роблю це для того, щоб вивільнити місце для нових думок, роздумів і міркувань.
На кого розрахована ця робота? В першу чергу на таких же, як сам – небайдужих до долі держави Україна і її народу людей. Людей, які є носіями української мови в різних її проявах. Зокрема, людей, які є етнічними українцями, але в свій час піддалися шаленому тиску і перейшли на російську мову, та їх нащадків; людей, які не є етнічними українцями, але вже усвідомили необхідність переходу на спілкування державною (в першу чергу тих, хто постійно проживає на територіях України, особливо Криму та Донбасу); інших людей, яким подобається чи ще сподобається наша мелодійна, мальовнича, чарівна українська мова і в них виникне бажання її вивчити.
Водночас хочу звернути увагу читачів на одне з ключових слів – „Людина“, бо саме на тих, хто своїми вчинками підтвердив право називати себе людиною, перш за все і розрахована ця стаття.
Одним із яскравих прикладів такої людини в нинішній час, на мою думку, з якою доля звела мене кілька років тому і це знайомство вже переросло в дружбу, є ірландець за походженням і поет, письменник за покликанням Шон Маклех Патрик. Це Людина з великої літери, щирий друг України і патріот своєї батьківщини, який торує її дорогу в майбутнє вже другу сотню років! Маю надію, що у мене вистачить часу, здоров’я та снаги написати окремий твір про нього, а зараз хотів би лише зазначити, що з усталених переконань Шон пише і розмовляє виключно своєю рідною ірландською і русинською (так він називає українську мову). Тобто він взагалі не послуговується англійською – мовою держави, яку Шон вважає загарбником своєї вітчизни!
Що таке мова народу?
Це питання виникало давно і не тільки у мене. Однак, на відміну від учених мужів в галузі мовознавства (чи лінгвістики, як кому забажається), я дивлюсь на нього не з високої трибуни конференцзали чи аудиторії, а безпосередньо із середовища носіїв української мови. При чому з самих його глибин. На своєму досить довгому життєвому шляху мені не раз доводилось зустрічати представників вказаної науки, котрі вважали себе не тільки найкращими знавцями та істинними носіями народної мови, але і її творцями та верховними суддями з усіх питань лінгвістичного характеру. На превеликий жаль така ситуація не змінилась і понині…
В таких випадках моя уява щоразу малювала українського селянина, одвічного трударя, який буквально
добував свій нелегкий хліб в полі чи на фермі з раннього ранку і до пізнього вечора під пекучим сонцем, холодним дощем, пронизливим вітром, в кізяках і на протягах… Після більшовицького перевороту в Росії восени 1917 року та подальшого загарбання нею навколишніх держав і територій, які після насильницького об’єднання в Радянський союз партія комуністів назвала республіками, кращі представники цього класу в Україні були обізвані кулаками та практично на голову фізично знищені в першу ж чергу.
Саме мова простих людей, корінних жителів України, для мене і є мовою українського народу. Призначення ж науки я бачу не в бездумно-кон’юнктурному створенні нових штучних назв, термінів, правил тощо, а в першу чергу в систематизації і упорядкуванні існуючого мовного матеріалу.
Простими словами народна мова – це те, чим розмовляє її носій, а не те, що вигадали вчені на кшталт есперанто. Тому намагання так званої наукової еліти, які стають все відчутнішими останнім часом, вчити народ „правильно“ розмовляти, в т.ч. вживати „правильні“ слова, часто приводять до невиправданого відхилення, іноді аж в протилежний бік, наклеювання ярликів типу „калька“, „росіянізм“ і т.п. До того ж останній дехто називає „русизмом“, що, на моє тверде переконання, не має підстав ні з точки зору лінгвістики, ні з позиції історичної науки.
Так, очевидно, що термін „русизм“ походить від слова Русь та назви її мешканців – русинів, русичів. Всесвітній історії невідомо іншої Руси, окрім Київської (виключення може складати Біла Русь, але мова зараз про це). Зі зміною Московією всього триста років тому своєї назви на Росію ініціатори та виконавці цього лицедійства
не встояли перед спокусою прихопити і великий шмат історії та мови того народу, з якого проросло коріння перейменованої держави (та й то лише частково). Це не лише моя точка зору, яка останнім часом активно збільшує кількість своїх прихильників. Гадаю достатньо зазначити, що Іван Франко стосовно своєї національності у відповідних документах у свій час так і писав – „Русин“, а на заході України й до нинішнього часу живуть народності, які називають себе русинами.
Яку ще реакцію, окрім посмішки, може викликати досить розповсюджена відповідь багатьох росіян на запитання про їх національність – „руський“?! Я навіть не акцентую увагу на те, що формою визначення національності людини є іменник, як частина мови, а не прикметник. Наприклад, українець, русин, німець, росіянин… Все це – наслідки російської імперської політики, яка з часів свого виникнення базується на брехні і віроломстві, несприйнятті для себе будь-яких правових і моральних норм, що не стверджують фантом величі Росії і її великодержавного шовінізму. Та що там уже говорити про форму, коли зі змістом непереливки… В останній час слова відомої за радянських часів пісні „Хотят ли русские войны?“ виглядають просто знущанням над здоровим глуздом як по формі, так і за змістом.
В той же час, на моє переконання, існуючі реалії говорять про те, що мовою народу є словарна маса, яка використовується відповідним народом для спілкування між собою, навіть якщо переважна частина тих слів була раніше запозичена (а попросту вкрадена) в іншого народу.
Слова іншомовного походження і росіянізми.
Мова народу постійно розвивається і збагачується. Це відбувається як за рахунок лексем та словосполучень,
так і запозичення термінів з інших мов, так званих слів іншомовного походження.
Ще в шкільні роки, в глибокі радянські часи, у мене виникало питання – Чим останні відрізняються від росіянізмів? Вчителі, а потім і викладачі, як правило, не могли чітко визначити цю різницю. Вони, зазвичай, лише давали зрозуміти, що це аксіома і подібні питання просто недоречні. Трохи пізніше я докумекав, що це один із тривіальних проявів великодержавного шовінізму в окремо взятій частині повсякденного життя, в мовній царині.
Іншими словами, росіянізми – це різновид слів іншомовного походження (запозичень з мов інших народів, як правило при відсутності національних аналогів). Одначе, з урахуванням історичних особливостей виникнення російської мови, частина якої в сиву давнину була запозичена (простіше кажучи вкрадена) з руської (нині української) мови, переважна більшість росіянізмів фактично такими для української мови не являються. Саме це потрібно враховувати, особливо любителям чіпляти наліво і направо ярлик „калька“, коли мова йде про слова чи вирази „запозичені“ у свій час росіянами в русинів (українців). Отже, підсумовуючи сказане, слід прийти до висновку – не можна вкрасти те, що належить тобі по праву народження!
Козаки чи посіпаки?
На моє глибоке переконання доля майбутнього держави Україна в значній, якщо не сказати у вирішальній, мірі залежить від виховання підростаючого покоління. Сьогодні, як ніколи, саме питання виховання дітей є однією із головних проблем нашої держави і всього нашого суспільства.
Після розвалу Радянського союзу Україна боролась, та й донині бореться, з внутрішніми і зовнішніми ворогами за економічне, а останнім часом і політичне, виживання в умовах високої корумпованості так званої партії влади з внутрішніми злочинними кланами і зовнішньою, зараз уже відкритою, агресією Росії. В цій запеклій боротьбі питання виховання підростаючого покоління, наших дітей і внуків, відійшло на другий план не тільки із-за обмеженості фінансових можливостей держави, але й із-за недооцінки ролі такого виховання в подальшій долі всього українського суспільства.
Не хочу кинути тінь на завоювання українського народу, але свобода і відкритість суспільства не рівносильні вседозволеності, в т.ч. в області культури і мистецтва. Країну заполонили низькопробні кіно-, відео- продукти, література, пісенно-музикальні композиції, всякого роду шоу і т.п., переважна більшість яких „крутиться“ іноземною, якщо не сказати відвертіше – мовою агресора. З екранів безперешкодно пропагується культ насилля, розпусти, вседозволеності. Про яку любов до навчання і формування якого світогляду у дітей, їх життєвої позиції може йти мова, коли повсюди лунає реклама на кшталт „Все і відразу“ чи „Навчимо Європу бенкетувати“?! Ким же потрібно бути, щоб, живучи на кредити, в т.ч. тієї ж Європи, вчити її бенкетувати в країні, в якій більша половина населення знаходиться на межі бідності, а третина – вже за цією межею?! Недалекими істотами, циніками чи просто негідниками і ворогами?
Недавно я зіткнувся з яскравим проявом недооцінки цієї проблеми навіть в педагогічному середовищі. Зокрема, один викладач української мови та літератури, став доводити мені, що термін „посіпаки“ має позитивне забарвлення. При цьому спеціаліст в області української
мови та літератури в обґрунтування своєї позиції посилався на однойменний мультиплікаційний серіал та відповідні дані шкільного підручника для середніх класів, затверджений у встановленому порядку профільним міністерством. Чесно кажучи, я був настільки приголомшений такою впевненістю і безапеляційністю, що вирішив глибше вивчити це питання, а уже потім висловити свою остаточну думку з цього приводу.
Вдома я спочатку переглянув з десяток різних словників, але це тільки укріпило мене в правоті своєї позиції. Знайти в інтернеті мультсеріал „Посіпаки“ було зовсім неважко. Його перегляд не доставив мені задоволення і остаточно переконав в тому, що зміст терміну „посіпака“ носить зневажливий характер, бо означає ніщо інше, як поплічник, прислужник, особа, що готова допомагати в будь-яких, переважно ганебних, діях. Більш за те, прямо в анотації до фільму автори сайту відкрито зазначили, що його герої посіпаки – це жовті істоти, які відрізняються своєю тупістю; вони живуть на планеті Земля і завжди прислужували найбільш злісним королям та диктаторам; з ситуативної депресії їх виводить зустріч з амбітною злочинницею, супер-лиходієм планети та перспектива їй прислужитись. Як говориться, коментарі зайві…
Знаючи рівень і якість шкільних підручників із власного досвіду, я повірив мовознавцю на слово і з великим розчаруванням на цьому закінчив свої пошуки підставності такої його позиції. Однак потім, під впливом пережитого, сів і написав ось цей вірш, яким і хочу завершити першу частину своїх роздумів про українську мову.
Козаки чи посіпаки?
На уроці мовознавства вчителька Світлана
про слова розповідала вправно й полум'яно.
Говорила про відмінки, розділові знаки
і наводила, як приклад, термін „посіпа́ки“.
Хтось сказав, що у контексті слово недоречне
і поволі між народом сталась суперечка:
означає що те слово, як його вжива́ти
та підста́вно чи про нього свою думку мати…
Посилалась виклада́чка на мультфільм і пресу,
зокрема шкільний посібник, помічник прогресу.
У житті всього буває, нічого стида́тись,
але спробуєм, панове, разом розібратись.
Надає хтось перевагу каві, інший чаю,
та відношення до всього – су́тність визначає.
Одне слово зігріває, навіть го́їть рану,
віддає запрілим друге, з присмаком поганим.
Що ж той термін означає – попи́хач, лаку́за;
ще лаке́й, холу́й, прислу́жник і холо́п для „пуза“;
поштурхо́висько, поплі́чник, раб і пес смердя́чий,
ще пошту́ркач і приспі́́шник, поли́гач собачий…
Запитати панство хочу, що закрило бі́льма,
чи потрібні нашим дітям книги ті і фільми?!
Ростимо з дітей своїх ми ли́царів-коза́ків
чи прислужників ганебних, ни́цих посіпа́ків?!
14 – 22 листопада 2017 р.
ID:
762114
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 24.11.2017 20:02:50
© дата внесення змiн: 16.12.2017 12:09:23
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
