В Дніпро дивлюся з потяга метро:
краса Славути чиста і бентежна.
Веселка ген занурює відро
в його блакитні води обережно.
Розпушують спокійну гладь човни
(позаздрила – мені б таке дозвілля).
Комусь з кущів мерещаться лини –
пучок вудилищ висунув з-під гілля.
А Правий берег – в сяйві куполів,
пильнує спокій Батьківщина-мати.
Весняну просинь крають журавлі
й пісень про Київ хочеться співати.
О, Дніпре мій, люблю твою могуть,
поважний вік і доблесне минуле.
В сім’ї єдиній Україні буть,
козацьку славу ми ще не забули!
Чатують землю воїни-сини –
забулись ордам посвисти нагайки…
Розпушують спокійну гладь човни,
як в давню пору запорозькі чайки.
О так, Світланочко! Думала ніколи з Києва не поїду, але чоловік військовий трапився... Але хату батьківську на Київщині бережу і зараз все більше туди тягне.
