скільки вже їх вибігло й забігло
через ті двері, й через оті? –
дванадцять скромних ангелів
з косами такими, як темне золото.
вони мене не бачать, як кліпаю очима,
а може, й моргаю.
щось мені підказує, вони вкладають спати
лиш одним словом пошепки; а потім
біжать до собак, що конають хворі,
щоб погладити по голові
й переконати жити.
вони підносять свої свічки
високо, осяваючи темні години;
вони підмітають весь обшир цієї землі
оберемками свіжих звичайних квітів;
а троянди – плекають, голублять та пестять
аж до червоного цвіту;
а небо вкривають блакиттю,
коли просинається сонце:
киньте якусь копійчину цій непомітній миті,
і нехай в цьому світі
звеселиться душею хоч би один жебрак.
чому всі так хочуть вірити в щось хороше,
а самі те хороше називають ім'ям,
що лиш перше спаде на думку?
ми всі віримо, маємо дар
обирати – а ні! насправді
цей дар – ще дорожчий: не обирати нічого.
думай про щось,
а я собі сяду тут,
де сиджу, та клеїтиму дурня,
а, може, наприклад, довічноголову
нестрашного верховно-господнього суду.
наступного разу, коли помирати,
випаде – може, решка й сережка,
а може, намисто й орел.
ще один ангел забіг,
а вибіжить з того боку.
коси у неї такі,
як мед, або темне золото –
вона усміхнулася, я так собі гадаю,
а може, навіть кліпнула,
чи навіть і підморгнула
за твором: back-door angels, jethro tull