Закоханий у віденські розваги,
Ховаючись за батьківські звитяги,
Чекаєш на дарунки щедрі долі,
Втішаєшся від розбишаки - волі …
А потім повертаєшся до Львова -
Який так вабить горе - музикантів,
В полоні мрій і чарівного слова
Сміятись над халепою талантів …
У ньому зустрічаєш ти Софію -
Таку прекрасну, думалося, мрію.
Переживаєш. Їй всього п’ятнадцять років.
Заради неї королеву ставиш збоку …
Вона з тобою. Ти уже літаєш.
Фантазіями душу й серце краєш …
Останні форинти мов вітер пролітають.
І роки ... роки теж потрохи утікають …
Вона не витерпить…
Полюбить польського поета.
Це не найгірше.
Це - життя сонети …
І що ж ти зробиш, пане Станіславе?
І як здолаєш цю свою неславу?
А я збудую в місті цім театр!
"Я не поет. Я тільки меценат!"
А в нім зіграють, може першою, виставу
Того, кому нада́ла ти, Софіє, перевагу.
"Ти думаєш, що отруїла графську кров?
Ні, ти лише посилила любов …"
"Я знаю, що між нами ціла вічність,
Я одинадцять років здатися не міг" ...
В театрі цьому є своя магічність,
Він не на палях. Граф там сам приліг …
Нема й гроша уже на поховання
І люди не прийшли вклонитися востаннє…
Одні казали потайки: "... масон",
А інші вже чекали на повстання …
Пройшли віки, та скарбківська любов
Виставами звучить на львівській сцені.
Ось так свій гонор граф той поборов,
Віддавши все насправді Мельпомені …
*історія з життя Станіслава Скарбека
