ми, буває, вночі гуляємо, і тоді
ця стара кругла церква,
що стоїть у самісінькім серці села,
опиняється в центрі маленького міста страхіть.
всі вікна щільно запнуті,
всі двері замкнуті,
отож ніхто й не бачить,
як ми, маленькі феї,
котимося з горба в долину галасливим гуртом.
ніхто нас не ловить і ніколи не зловить;
а по дорозі ми рвемо тюльпанчики й нарциси –
отаке наше діло: неподобство великою мірою.
тутешній дячок нас простежив, куди летимо.
нас шукали, шукали – нас ніколи не знаходять.
всі пияки та биндюжники, й навіть якісь депутати –
вони розбили місто на квадрати
і методично трусили всі дерева, котрі могли;
ми сиділи на тих, що вже їх не можна трусити,
та посміхалися з того: їхні жінки з матерями
з дітьми поховалися по темних льохах та стайнях,
а коні всі порозбігалися,
ніби їх хтось повідв'язував.
оце такий гармидер: гармидер високої марки.
ми перетнули поля опівнічної зелені –
нас багато хто чув, та ніхто не бачив. –
шарпаючи огорожі та рівняючи криві живоплоти;
й ніхто не вгадав би звідки ми тут взялися,
і навіщо, й куди подалися потому.
всі чули, як ми гукали:
йой, пробочки, ґвалт, рятуйте –
вони слухали то зачаровані,
зі слізьми на очах, щасливі,
аж язики поковтали.
ви, лупаті коропи, й лебедики пернаті!
не думайте, що ми – ваші кохані сестри.
ми віємося тут з легеньким вітром ночі,
гукаємо – і визволяємо духів пітьми для себе.
ми нажахали тут всіх. всі наші нічні забави!
лиш лисичка якась не злякалася:
он вона там на узліссі
завмерла напружено, й спостерігає
цікаво, і з хвостом таким, як бублик:
оце розгардіяш!
це – майська ніч, напевно
за твором: mayhem maybe, jethro tull