Дотиком
Вечірній пляж вражав своєю цвинтарністю. То там то тут бовваніли пустопорожні перевдягальні, приховуючи вже набачені, впродовж цього спекотного дня усі секрети людської інтимності. Він почувався володарем цієї пляжної імперії, що разом із клаптем спіненого моря дісталася йому у спадок від якихось прадавніх олігархічних предків. Аж раптом його боса нога наштовхнулася на щось цупке у змусоленому пляжниками піску. "От то ж таке треба! - подумалося йому - це ж саме те місце, де цього півдня вона провалялася невідривно щось занотовуючи у своєму блокноті". І на всі заклики веселові ватаги однокурсників відповідала - Ні, ви біжіть купаєтеся а я зараз допишу листа й приєднаюся! Обтрусивши пісок із підніжного клаптя паперу він впізнав знайомий альбомний аркуш і такий дорогий й близький йому її почекрк. То був той самий недописаний лист... "Знаєш, чого хочу? Щоб слова раптом стали чужими. Усі. Відразу. Скільки їх, різних: ніжних, лукавих, ласкавих, брехливих, гнівних ... Хочу, щоб рідними стали дотики. Вперше. Чи не проходили ми ще цієї науки. А силует мій тільки з штрихів - думок. І торкаєшся ти мене поглядом. Ковзає він, розчиняючись в образі картинки на склі. Ні, не знаєш, як можуть тремтіти руки мої від обурення, від трагічності, що зірвалася з вістря твоєї іронії, образи чи трепету пристрасті ... Все Слова, Слова. Ви ж - порятунок, і ви ж - безвихідь. Ви - сльози, ви - почуття, ви живете замість мого серця. Ви страждаєте замість мене і радієте, ви сумуєте і страждаєте, дратуєтесь в розпачі. Відлітаєте іноді в небо від щастя. Ніби все моє життя в вас, Слова, перелилося, перевтілилося, перейшло... Ніби тепер не я живу - живе замість мене Слово моє. Так простягни ж мені свою руку. Нехай потоне моя долоня в твоїй.Не треба більше слів. Давай, завмри, помовчимо. Впізнай мене без слів, мовчанням. Дізнайся теплоту мого серця ... Дотиком". Ніч вже надиктовувала свої правили. Море вгомонилося і лише зрідка поодинока й як їй марно здавалося - сильна хвиля ніжно торкалася прощальним цілунком його добре засмаглих ніг.