|
Так важко жити, відпустивши свою мрію,
А час і досі мої рани не загоїв.
І з кожним днем втрачаю я надію,
А ти давно мабуть вже совість заспокоїв.
Це два світи, межу яких не перетнути,
Це я і ти, мов паралелі тих світів.
Я сотні раз уже хотіла все забути,
А ти мабуть давно усе забув.
А я чекала, навесні завжди чекала,
І мріяла коли сади цвіли.
А мою мрію, як ту квітку розтоптали,
І більше я не бачила весни.
Здається в душу прселились хуртовини,
І все змінилося, у ту холодну ніч.
І я не бачила своєї там провини,
І навіть небо загасило сотні свіч.
Мій біль, він наче темні, чорні хмари,
Які насупившись все небо затягнули.
А може то розвіювались чари,
Які все моє серце огорнули.
А я ішла, і в небі била блискавиця,
І дощ безжалісно всю душу промочив.
Я думала, можливо все це сниться,
Та біль так сильно моє серце отруїв.
І я пила, оту гірку свою отруту,
Пила до дна, бо не було шляху назад.
Я не могла, хоч як хотіла повернути,
Я не могла, бо не зацвів вже більше сад.
Любов сліпа, бо кожен ранить її душу,
І я осліпла, хоч як солодко було.
Я знаю, що нічого вже не мушу,
Бо сад весняний білим снігом замело.
Ми не зігріли свою квітку у морози,
Вона зів'яла, опустивши пелюстки.
І я зробити вже нічого тут не в змозі,
Залишу недописані рядки.....
НАДІЯ КИШЕНЯ 11.02.2018
ID:
776459
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 11.02.2018 21:25:37
© дата внесення змiн: 11.02.2018 21:50:28
автор: КОЛЮЧКА
Вкажіть причину вашої скарги
|
