Гамір вулиць... Йду, в тенетах дійсності.
– Обережно! Під ногами лід, –
лине голос із моєї юності,
пронизавши пласт в десятки літ.
Радість і розгубленість. Спинилися,
поглядами схрещені на мить.
Світе милий, як же ми змінилися!
Не впізнати. Аж душа щемить.
Доторк рук... – Як?! Ти – й не відсахнулася? –
обійняти стримує порив.
– Ти ще й досі жартівник, – всміхнулася.
– Ні, я трагік. Вже "відгуморив".
Як в пінг-понг, побавились розмовами,
півжиття не втиснеш в п'ять хвилин,
не торкнувши тему, що за сховами, –
юність не стирає часоплин.
Спогади кружляли завірюхою,
світлі й чисті, наче свіжий сніг,
де піймати погляд було мукою,
червоніли від очей до ніг.
Аж помолоділи, так сміялися.
Все згадав, нічого не забув.
– Чи щасливий ти? Як в тебе склалося?
– Щастям я твоїм щасливий був.
І таким поглянув ніжним поглядом,
аж сльоза по серцю потекла...
Як це – жити з невтоленним голодом,
з прагненням взаємності, тепла?
Що тобі сказати, милий друже мій?
Як Сізіф тягну свою вину.
Через мене ти, неощасливлений,
випив стільки болю й полину.
Раптом:
– В серці ти одна зосталася...
– Чом же так?!
– Шукав... та не знайшов...
Щоб сльоза зрадлива не зірвалася,
рвучко розвернувся і пішов.
Вклякла... Стільки літ душа томилася,
а мій спокій рушить не хотів...
Мимоволі голова схилилася
перед висотою почуттів.
Озирнулася. Курив, зажурений,
сумно мені дивлячись услід...
бо любові, замкненій за мурами,
не судилось вирватись в політ.
Світланочко! Враження від поезії - прекрасне, ніби ковток свіжого повітря. Таке живе, зворушливе... Саме життя високих почуттів. Нехай щастить все ж...
Дуже дякую, пане Вікторе! 
