Тату! Чому я сам? Чому уже роками
Я без любові – я без крил. Не окриляють почуття мене в політ?
Без крил так жалюгідно я розмахую руками…
Хоча, зима вже настає, а я не можу відірватись від землі.
Тобі Я крила ще ретельно підбираю! Й не моли!
І не серди! Твоя наземність геть не бідна!
Ти подивись, де тепер ті, що підіймались, як орли?
Дивись, хто тепер ті, що гарні крилами були,
Хто рано полетіли…
Ти подивись, наскільки пір’я те красиве для польотів є не гідним?
Як швидко погубилося в випробуванні
Зустрічними вітрами і польотом дальнім.
Тату! Чому Ти крила не даєш простих пород?
Хоча б які-небудь – якісь гидотні, сірі,
Але, міцні і сильні, витривалі – щоби до Твоїх висот
Піднявся я й розкрився в повній мірі?
Тобі ще рано крила! Зараз станеш ти крилатим, -
Як тільки ти відчуєш всю потужність їхню й силу,
Ох, краще би тобі того не знати!..
Ох, ще зарано їх тобі, малий Мій сину…
Так… Бачу, Тату… Лишенько… Це правда?
Невже це справді я? Та ні! Не вірю!
Невже це я – он та он на землі кривава,
Багряна пляма і повсюди пір’я?
Ти вірно бачиш. Правильно ти бачиш, сину!
Ікаре мій, такий хоробрий, так високо і швидко б ти літав.
Й вже скільки на землі ти розбивав собі коліна…
І ще не знаєш ти того, яка насправді небезпека – висота.
А як же я дізнаюсь, що мені пора вже, Тату?
І що достатньо вже готовий я літати?
Тебе Я Сам штовхну в яри пропащі!
Ти не лякайся! Ти не вб’єшся!
Ти зрозумієш, що тепер у тебе крила є!
Найкращі.
2.03.18