«А потім одного вечора
Я стояв під зливою серед подвір’я,
Нап'явши той мішок, мов сорочку.»
(Шеймас Гіні)
Небо – це просто розкрита книга
Яку ми хотіли би прочитати,
Але не вміємо: ненароком забули літери,
Відшибло нам пам’ять від запаху вересу:
Отоді – тої осені.
Добре, що ми не забули, що це книга,
А не просто колодязь наповнений порожнечею,
Куди стрибають здивовані люди,
Чиї роки полічені, як монети в глечику:
Стрибають і не вертаються.
Тому Небо-книга нам надсилає
(Добре хоч інколи – не щоденно)
Зливу холодну. Зливу-нагадування.
Зливу слів.
Одяг вдягаємо з мішковини шитий,
Що до тіла липне і шкіру шкрябає,
Бо забули ми, що ми народ блискавок,
Що над скелями, як серпокрильців зграя
Свої домівки-склепи мурував-громадив
(Фір Болг).
А небо все кидає з безодні себе
Слова холодні краплями прозорими,
Так наче це не слова, а вода.
І наче не вторити нам, а пити,
Так наче, не знати нам, а дихати (водою),
Так наче не мішковина до плечей липне,
А істина. Буцімто…
чудово...іноді станеш під дощ, заплющиш очі і підставлюєш лице під воду небес, наче занурюєся у небо і... - думати про хороше, мріяне, не збутне...такі відчуття викликали у мені рядки Вашого вірша, п. Шоне...дякую!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00