Дарунок різдвяного сонця
Оповідання - казка
В одному селі, саме на Різдво, коли під ногами скрипів від морозу сніг, а небо
тільки-но бралося рожевою барвою сходу, у хату, котра розташувалася на
околиці, над річкою, влетіла радісна звістка. Василь, агроном місцевої
агрофірми, став батьком. У нього народився первісток.
Син… Про це вайбером чоловіка сповістила дружина Настя, що перебувала у
пологовому відділенні районної лікарні : «Готуй мої улюблені вареники з
вишнями. Танцюй. У нас – хлопчик!».
На радощах, схвильований Василь увімкнув усю електрику в кімнатах. Він так
чекав цю дитину.
На стрісі їхньої хати здавна жили голуби. Ще навесні, коли птахи розмовляли
між собою, наввипередки розповідаючи один одному про блакитні океани
неба, чоловік відчув, що мусить статися щось особливе. А коли влітку пара
білих голуб’ят, зробивши свій перший обліт навколо подвір`я, сіла замість
стріхи на поріг, серця Василя та Насті забилися швидше від радісного
передчуття… І вони не помилилися. Бог дав їм сина. Щастю не було краю.
Та за втіхою не помітили біди. Їх синочок, їх Максимко – не говорить. Перші
ознаки німоти мати уздріла десь через місяць . А коли хлопчині виповнився
рік, знали напевно – Максимко німий. Лікарі тільки руками розводили.
Огляди показували, що дитина здорова, а отже, медицина була безсила.
Залишалося надіятися лише на диво.
Так і ріс білявий хлопчик, допитливий до всього, що його оточувало, з цією
непояснимою вадою. А сказати, що Максимко допитливий – нічого не
сказати! У свої чотири роки він знав усі породи дерев та рослин лісу, що
знаходився одразу за селом. Туди у різні пори року (крім зими) його возив на
мотоциклі тато. Удвох вони збирали після сліпих літніх дощів гриби. Восени
вишукували найдобірніші жолуді та шишки і дарували їх Насті. А навесні
привозили їй із лісу справжні пташині концерти, записані на диктофон.
Максимко мав друзів, але не серед однолітків, котрі вважали його мрійником та диваком.
Проте, незважаючи ні на що, мусимо пам’ятати - життя прекрасне лише тоді, коли воно наповнене світлом довкілля, якого люди часто не помічають . Для щастя багато не потрібно. Лиш клаптик блакитного неба над головою, краплинка роси на листочку рослини та ще сонячне слово, від якого пташки сідають на плечі…
Тож незмінними друзями хлопчика стали хмарки, річка Інгулець, мандрівник-вітер. Улітку малий любив дивитися, як відбиваються на гладенькій поверхні ріки небо, верби, птахи. Йому подобалося бавитися з вітром і бігати з ним наввипередки, подумки вигукуючи: «Ану, дожени мене!». І вітер відповідав йому стомлено-притишено : «Ось почекай до ранку. Тоді й позмагаємось. Адже я тільки-но з Африки. Стомився. Хочу відпочити». Тоді Максимко притихав. Він сідав над берегом Інгульця і починав займатися своєю улюбленою справою:складанням із пазлів-хмаринок - слів. Мама навчила його розрізняти літери та складати їх у слова ще коли він мав три роки. Тож у погожу днину хлопчик займався таким втішним для нього складанням : спочатку – літери-хмаринки , потім – хмаринки-слова . Серед цьогорічних досягнень малюка були такі : «ярім»(мрія), «яситаратс»(старатися), «итиротв»(творити), «царяп»(праця), «одив»(диво),«яізатнаф»(фантазія), «рироадп»(природа), «яіс`м»(сім`я) та ще багато-багато гарних слів, які він чув від батька та матері.
Треба знати, що душа кожної дитини нагадує чисте полотно, і лише від батьків залежить, візерунки якого змісту будуть нанесені на нього…
Однак, найбільшою мрією Максимка було бажання говорити, співати, як ті птахи. Незважаючи ні на що, хлопчик вірив у диво. Ось уже декілька років поспіль, захопившись маминою розповіддю по святого Миколая, який виконує усі бажання слухняних дітей, він клав у переддень свята Миколая на ніч під свою подушку записку з одним-єдиним бажанням: «Хочу говорити». Та вранці з гіркотою пересвідчувався, що усе марно. А все ж, інколи дива стаються саме тоді, коли на них уже не чекаєш.
Минуло шість років…
І ось знову прийшла зима. Усе довкола одягло білі шапки, укрилося незайманими ковдрами снігу. Тепер щодня Максимко залюбки бігав у садок за хатою, де на деревах висіли чотири годівнички, які вони з татом виготовили і почепили ще восени. Малюк підгодовував горобців, синичок, снігурів. Йому подобалось слухати їх жваві розмови. З тих розмов хлопчик дізнався, що синички мешкають у залізних трубах, на яких закріплені ворота перед хатою. Там їхнє гніздечко.
Снігурі завжди пишалися своїм червоно-чорно-білим виглядом. Вони розповідали жвавим синичкам, що такими пишними їх зробило світанкове зимове сонце, з якого вони щоранку викльовують солодкі, схожі на плоди граната, зернятка. А коли синички , не вірячи розповідям снігурів, тоненько сміялися, ті демонстративно відверталися від них і бурмотіли собі під ніс : «От іще, бліді поганки». Дивлячись на Максимка, снігурі гомоніли до нього : «Роби, як ми, роби, як ми. Давай разом, давай разом. Проспіваймо, проспіваймо, проспіваймо …». Але хлопчик лише сумно дивився на пташок і розводив руками.
Увечері, напередодні свого Дня народження, Максимко довго не міг заснути. Пригадував пісню снігурів, їх дзвінкі голоси. Його бажання говорити подвоїлось.
Усю ніч малому снився святий Миколай. Він мав вигляд чималого снігура. Великий Миколай-снігур літав навколо хлопчика, сідав йому на плечі, намагався дзьобом торкнутися уст Максимка і вигукував незрозумілі фрази : « На Різдво! На Різдво! Де сонце! Де сонце!». Малий прокинувся. Довго обмірковував дивний сон. Потім поглянув у вікно. Займався світанок. Ось-ось мало зійти сонце.
Щоб не розбудити батьків, Максимко обережно набрав у рукавичку сушених ягід калини та декілька невеликих шматочків хліба для своїх пернатих улюбленців, одягнувся і, обережно прочинивши двері, вибіг у ранковий сад. Тільки-но з`явилося сонце. Хлопчик подивився на його яскраво-червону холодну квітку і побачив, як від сходу летить до нього така знайома зграйка снігурів. Проте, сьогодні вони здалися Максимкові дещо іншими. Яскравішими, загадковішими. Аж коли надлетіли ближче, він побачив у їх дзьобиках кармінні зернятка. Саме такі, як зеренця граната, що їх Максимко так любив куштувати. Пташки закружляли навколо хлопчика. Вони сипали зерна на нього і виспівували : «З Днем народження!». Ось тобі подарунок від сонця і від нас!».
Від дотиків зернин Максимко відчув непоясниме тепло, легкість та піднесення. Простір довкола нього наповнився мерехтливим різнокольоровим сяйвом, від якого хотілося співати. Розчулений подарунком, схвильований, хлопчик хотів звично кивнути снігурам і сонцю на знак подяки, а губи мимохіть промовили: «Дякую, любі». Думки затанцювали у голові Максимка шалений танок, а уста ще раз, цього разу досить гучно, вигукнули : « Ура!!! Я розмовляю!».
Чарівний різдвяний ранок, сьомий у житті Максимка, голосно щебетав серед безлистого саду, на який легенько сідали, розфарбовані сонячними променями, безтурботні сніжинки щастя…
ID:
789636
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.04.2018 08:00:00
© дата внесення змiн: 30.04.2018 08:00:00
автор: Стяг
Вкажіть причину вашої скарги
|
