|
Туман, туман долиною,
Добре жити з родиною...
Т.Г.Шевченко
Коли на землю спускалася довга осіння ніч, баба Уляна звично замикала зсередини хиткі скрипучі двері літньої кухні. Спочатку на клямку, потім на замок, що крутився не в ту сторону, далі прив’язувала до дверної ручки пояс від старого халату, зачіпляючи його за гвіздок, надійно вбитий поруч, і нарешті накидала добротний залізний гачок. Тепер все. Встигла майже засвітла.
Далі зітхала, зашторювала два невеличкі віконця, у які вже заглядала лячна темінь, молилася за дітей, онуків, вимикала тьмяну економічну лампу і лягала на незручний, трохи закороткий старий диван. Колись на ньому в хаті спали її хлопчики, а потім він перекочував сюди і прижився.
Як завжди, намагалася нічого не думати. Нічого не згадувати. Ні за кого не хвилюватися. «От сьогодні ляжу й засну», - вмовляла себе.
Та сон, як завжди, не йшов.
- Ч-ч-ч, - вимкнувся холодильник.
Тепер лежатиме, мов у підземеллі. Від тиші вуха позаклада.
Витримавши з півгодини, встала.
Майже навпомацки, при зеленуватому світлі електронного годинника налила кип’яченого молока, набрала ложку густого меду… Смаку не відчула.
Іще полежала, відганяючи думки.
Нога німіє…Ох-ох…
Засвітила лампу. «Почитаю». Розгорнула стонадцять разів перечитану, напам’ять знану збірочку. Гарні вірші, мов ліки від серця. Та настрій не той…
Загубився десь сон, обминає її прохолодну осиротілу домівку.
«Спробую рахувати телят. Одне. Два. Три…П’ятдесят сім… Сто сорок дев’ять… Ні, не те».
…Поганий був день. Так швидко минув. Нічого не встигла зробити, й записати в зошит нічого… Завтра треба у курей почистити, собакам каші зварити, до сусідки за молоком… біля дверей одвалилося… підмазати… здається, цемент закінчився… листя підмести… а-а-ах… хату провітрити… у касу сходити заплатити… ах-х-х…
- Гав-гав, - чомусь захвилювався Батон.
Насторожилася.
- Бах! – зненацька щось вдарило в шибку і розірвало тишу неймовірно голосним відлунням.
Німий жах скував усе тіло, думки застрибали, мов навіжені, серце закалатало, що не дихнути…
Лише за довгу мить примусила себе визирнути в темну пустку вікна. А там хоч в око встрель. Ні душі. Село ніби вимерло: жодного вогника, жодного людського звуку. Лише вітер грає на дротах своє «у-у-ууу» та коли-не-коли обізветься пес.
«А-а, то, мабуть, гілка суха. Старіють дерева разом з нами… Зі мною…».
Баба Уляна досі не могла звикнути, що колись переповнений галасом двір опустів. Скільки було метушні, скільки сил… Невже це було з нею? Так мріялося тоді про відпочинок, і от – дожила. Від лежання кості болять. Гіркий жаль за втраченими щасливими днями постійно ятрив серце.
Яка ж довга ніч… І навіщо вона така?.. Хто вигадав, щоб оце стільки часу людина марно лежала? Швидше б сонечко сходило…
Накапала сонних крапель, лягла. Мабуть, скоро почнуть перекличку перші півні. Колись в цю пору виглядала синів з дискотеки. Отак стояла сама у провулку за стовпом, щоб не помітили, й чекала знайомих кроків. І не страшно було. Молодь гуляла до ранку… Тепер же пороз’їжджалися з села хто куди, залишивши їй саму старість…
- Ш-шкряб-б…ш-ш-ш…- почулося згори.
Мабуть, хтось лізе. Мишка-норушка чи куниця-сестриця. Може, й кіт-паскудник вештається. Дня йому мало. Треба буде завтра якось вилізти на ту драбину й глянути... І все ж не сама – аж посміхнулася й потихеньку встала.
Холодно. Закуталася в улюблений махровий халат, що колись подарував Славко на п’ятдесятиріччя. Отаке воно життя: халат лишився, а чоловіка нема. Вже третій рік без господаря, а все розмовляє з ним:
- Добре-добре, завтра увімкну котел. Не дай Боже захворіти… Пенсія ж – на сміх курям…
- Кукуріку-у! – озвався перший півень.
- Кукуріку! – понеслося луною…
- Північ, – промовила чи то вголос, чи про себе.
Не спалося. Вітер улігся. Тихо, хоч мак сій. Покрутила коліщатко радіо, хоч знала, що вночі наші мовчать. Може, десь музику транслюватимуть.
- Пс-сс…дру..у…стірр-і… бжж …стало старжение… а сєйчас випуск новостєй, - змінювалися хвилі.
- Ну що ж, послухаю «новості».
Хвилин десять намагалася щось розібрати. «Такі чудні… А говорять, що й гріх слухати. Вивертають, викручують… Чудні… Хай їм... Краще шитиму».
Знову тиш. Неквапно дістала голку, трохи поморочилась з ниткою (очі вже не ті…) і стала латати свої спогади, що яскраво вимальовувалися перед очима.
Ось вона бачить лапатий сніг. Так його багато! Тихо-тихо лягають пухкі клапті на тротуари. Поруч подруга Зінка, а позаду двоє веселих парубків їх наздоганяють. Вона вже знає, що серед них – Славко, її майбутній чоловік, але хвилюється, як тоді… Як він тоді подивився на неї!.. А місто таке чисте, а вона така рум’яна… кров з молоком…
А далі згадалося, як вперше приїхали сюди в село до батьків, як сподобалися їй річка і парк, і ця земля, і батьки такі уважні…
Далі пішли діти. Первісток Льонька. Такий розумний, славна дитина… Гарно вчився, по господарству допомагав. Чоловік до смеркання на роботі, на жнива взагалі… Важко було, ледь кінці з кінцями зводили… Набралися господарства, ні в чім дітям не відмовляли. Старалися, щоб не гірше, ніж інші… Віктор, другий син, характер мав складний, владний, частенько вони з батьком шукали спільної мови, й сама сварила його… А меншенький, Петрусь, – то була їхня надія на спокійну старість. Лагідний, уважний, кращий учень і спортсмен… Іноземні вчив на льоту… От і живе тепер по закордонах… Ніхто не залишився біля батьків. А справді, що тут у селі робити? Роботи нема, а на землі спину гнути за копійки…Старший все хотів вибитися в люди: продав батьківського човна, набрався валютних кредитів… ой, краще не згадувати… Добре, хоч живим лишився. І пара хороша знайшлася йому, але ж так далеко живуть… За Віктора… ох-ох… проти ночі краще не згадувати. Зв’язався не з тими людьми, позичив грошей, у політику поліз… Тепер ховається десь від усіх…
А земля ж потребує господаря…
Не стало чоловіка – кому тепер усе це потрібне, хто догляне все після неї… Стоїть хата з килимами-кришталями, тисне своїми розмірами на бабу Уляну. А їй би забитися в теплий куточок і заснути…
Хоча чого це вона так розклеїлася? Он на їхній вулиці – самі баби лишилися. І Бриганчиха, і Смолянка… Живуть же … якось живуть. Сидять, як і вона, з осені до весни по літніх кухнях, щоб хати не опалювати… Економісти… Ліхтарі по вулицях познімали. Отак будеш іти вночі по селу – заблудишся… То нічого, он, кажуть, знову комуналка здорожчає… Точно доведеться як той … казав – соломою топити.
Стіжок за стіжком, закінчила своє нехитре шитво.
- Кукуріку, – почулися другі півні.
Отак і година минула…
«Може, шапочки онучкам вив’язати, чи рукавички?.. От поїду завтра у місто і виберу найкращу пряжу… Але яку? Так рідко бувають в гостях, чи вгадає їхні смаки? Буде потім дитина думати, куди бабусину шапку сховати…
Як скучила за ними! От би зараз хоч на хвильку поглянути, як вони… Мабуть, повиростали, красуні бабусині… Невістка радила купити планшет і спілкуватися по Інтернету. Хтозна. Он сусідки є, то й що… так і не навчилася користуватися. Тільки нервує і плаче від безсилля. Пізно вже вчитися, не її час. Хай молоді ті планшети-інтернети розуміють. А їй хоча б цьому дати лад. Може, майстра запросити, щоб пульт налагодив… і перенести-таки телевізор з хати сюди. Славко останнім часом не міг його дивитися – так дратували новини, нескінченна балаканина з пустого в порожнє. Тепер вже нічого його не дратує, нічого не болить», - змахнула скупу сльозу з колись вродливого личка.
- Тук-тук…тук, - затарабанили важкі краплі у скло.
- Ось і дощик, - не то зраділа, не то засмутилася. Так справно вибиває такт. Усе швидше й швидше…
Загримів ланцюг – Батон сховався в будку.
Гарно поливає… Як тоді…
І хвилюючий спогад знову обпік душу. Важкий, ніби загрузлі в багнюці чоботи. Болючий, ніби незагоєна рана. І хоч як відганяє – вертається й вертається.
Усе почалося з того, що захворів дід Славко. А що в селі? Ліків старі накупили, а все гіршало. Фельдшерка порадила їхати в район. Там протримали тиждень – і жодних результатів. Далі – обласна лікарня. Тут-таки нарешті встановили діагноз. І всі жахнулися… Навіть діти покидали свої нескінченні справи, приїхали до батька… прощатися… Таке пережили – не дай Бог нікому. Але з часом пішло на поправку. Полегшено поверталися старі в село з надіями і вдячністю всім небайдужим, хто підтримав. І вже здавалося, що все позаду, аж тут почалося з землею…
Невідомо, як то сталося. Зараз уже й неважливо. Хтось випадково чи навмисне «наплутав» щось у кадастрах, і ось почали у старих бáтьківщину відбирати. Мовляв, не ваше, незаконно користуєтеся, бо нібито колись належала ця земля далеким родичам фермера Мутька, що живе в райцентрі і набрався наділів по селах, та стільки, що годі управитися: кажуть люди, амброзія там по шию… Тож треба й цю землю «під амброзію» віддавати, бо йому все мало. Ще й штраф якийсь призначили із такими нулями, від яких аж запаморочилося старим. Що ж це виходить? Усе життя пропрацювали на своїй землі, а тут… Відчули стару неміч і налетіли орлами... Як бути? Іти в суд? Згаяти купу часу і ще більше грошей? Чи віддати бандиту своє, від батьків успадковане, потом-кров’ю доглянуте, бо в нього – сила?..
У той холодний березневий день нагнав Мутько тракторів-тітушок, і давай орати чужий наділ, дбайливо засіяний люцеркою. Баба Уляна як побачила з вікна чужих людей на своїй землі, то й незчулася, як опинилася перед ближніми колесами.
- Ну давай, чого зупинився? – грізно кинула водієві. – Землі тобі моєї треба? То бери зі мною!
Хлопець в старій зеленій робі розгублено зупинив машину і ні в тих ні в сих чекав команди. Водій іншого трактора, що подалі нищив майбутній укіс, безжально продовжував.
Аж ось із джипа, що стояв ледь осторонь, випхалися два здоровані. Обличчя такі сердито-червоні, очі на викоті, у руках якісь палиці.
Іншим разом Уляна злякалася б. Розсудливо подумала б, що здоров’я дорожче, що горіла б та земля разом з тими бандюгами, що синам, може, зовсім і не потрібна вона… Але щось перевернулося тоді в її душі. Не було ні страху, ні болю… Лише священне відчуття власної правоти, яке передалося їй від діда-прадіда, від усіх поколінь її козацького роду, та священна любов землероба-сіяча до матері-землі.
А тим часом двоє рибалок поверталися додому з таким-сяким уловом і побачили, що справи кепські. Баба Уляна, ця поважна тиха жінка, від якої ніколи не почуєш поганого слова, що часто пригощала перехожих яблуками й роздавала квіти зі своїх палісадників, як була, простоволоса, в самому халаті та хатніх капцях, тримала оборону.
- Відійди, бабо, бо буде гірше, - погрозливо сичав Мутько, бризкаючи слиною. – Чи тобі життя твоє набридло?
- А ти хто такий, щоб мені вказувати? – майже спокійно відповіла, намагаючись знайти хоч щось людське в його безбарвних очах.
- Я власник землі. Ось документ є. Покажи, - кивнув іншому, схожому на нього.
Той вайлувато, мов ведмідь, дістав з чорної теки якийсь папірець і почав ним махати перед очима.
Уляна поглянула на цих двох, і такими вони здалися їй маленькими, прямо карликами, у своїх мерзенних справах і бажаннях.
«Тільки б Славко не побачив, - промайнула думка. – Тільки б не почав мене шукати».
Після лікарні дідусь став дуже чутливим. Ото дивиться якусь телепередачу про війну – і плаче. І весь час виглядає свою Уляну, потребуючи її постійної присутності.
- Відійди по-хорошому, - прошипів Мутько, й очки забігали-забігали.
- А то що? Уб’єш? – гірко посміхнулася, спостерігаючи краєм ока, як чорніє свіжа рілля, ї як стає її все більше.
- Може, й уб’ю, як будеш лізти в не свої справи. І сини не поможуть. Еге ж? Де вони? – намагався все болючіше уколоти.
Аж тут, мов з-під землі, виросли люди.
Дід Семен, і Ванько, і сусідки, навіть з іншої вулиці… Стали поруч. Мов старі товариші в час біди. Мовчки й рішуче.
Уляна дивилася на них і не впізнавала: стільки величі і гідності було в їхніх очах. І сама вона стала тоді такою високою-високою…
Ні слова не зронив Мутько. Махнув рукою – і мов вітром здуло прибульців.
- Дякую вам, люди. Низько до землі… дякую.
А позаду всіх стояв Славко з держаком від лопати, і великі, мов горошини, сльози капали на веселу люцерну…
І тут як уперіщить дощ! Холодний, свіжий, весняний. Сильний і рясний. Такий, ніби небу хотілося очиститись і змити увесь бруд навкруги.
Ледь вибралися з болота… Щасливі!..
А за кілька днів Славка не стало… Пішов, не спитавши… Лишив усе їй.
Тож мусить глядіти. Якби лише ночі не були такими затяжними…
- Кукуріку, - весело обізвався півень.
За вікном починало сіріти. Баба Уляна підвелася. Чого лежати? Скільки справ на сьогодні… «Оце насмажу зараз оладків і понесу рибалкам. Хай погріються».
Бо ж світанок уже на порозі…
ID:
791093
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.05.2018 09:15:59
© дата внесення змiн: 11.05.2018 13:42:49
автор: Тетяна Бонд
Вкажіть причину вашої скарги
|
