Людське життя від досвітку й до смерку
лиш мить одна. Одна коротка мить.
Ще вчора задивлявся у люстерко
а нині хочеться його розбить.
Зі старістю прийшли тяжкі недуги
В шпиталі два немічних віддавна.
Один біля дверей вмирає з туги
й питає того, що біля вікна:
"Скажи, що бачиш ти у тім віконці,
мені так нудиться біля дверей"...
"Я бачу небо, хмарки, літнє сонце,
веселих бачу і сумних людей.
А ще верба схилилась, на ній пташка
ген, бузьок понад хатою летить.
Ще бачу на галявині ромашку
й роса на ній, немов алмаз блищить.
А заздрість вже вселилася в сусіда
чому не він лежить біля вікна...
Вона, як шашіль з" їла душу діду
... Добро і зло - одвічна боротьба.
Він не позвав нікого на підмогу
коли сусіда з болю помирав.
Не закричав і не забив тривогу
лиш "прощавай" усопшому сказав.
"Несіть мене, несіть туди скоріше
і покладіть мене біля вікна!
Нарешті заживу я веселіше
на його місці мушу бути я!."
І раптом що це? Так не може бути
де мало буть вікно - стоїть стіна...
Як так, він ж бачив небо, хмари , люди...
"Сліпий він був - сказала медсестра.
Сліпий від роду... але серце зряче
хотів життя полегшити твоє."
З плачу затрясся дід: це ж я незрячий
бо зазрість засліпила враз мене...