Легенький дзвін ромашкових зітхань
Лунає в чистій росяній купелі.
Прозора невагомість сподівань
Переливається в пташині трелі.
У царині заквітчаних лугів
Промінчики сховалися невинно.
В кадильницях біленьких пелюстків
Течуть нектару чистого краплини.
Співає поле – вишитий рушник,
Іду шляхом, немов після причастя,
А оберемки квітів золотих
Лоскочуть й заціловують зап’ястя.
І вітер ставить сотні пантомім.
Мовчить. Лише дає мені підказку.
На небі сонце приміряє німб.
Беззахисна душа скидає маску.
Злетить і доторкнеться висоти,
Хтось одягає крила на реальність,
Поглянувши в озера чистоти,
Душа свою стрічає первозданність.
Дуже гарно... 
