Є медитація типу «ооом», сидячи у позі лотоса й повторенням мантр, є медитація типу аутотренінгів або йоги, а я практикую медитацію через ноги.
Вже декілька років щоденно прогулююсь вулицями, які вздовж дніпровських заток Оболонь, Собаче гирло, Верблюд. Тут все ще є зовсім дикі місцини, звідки дивишся на водні плеса, перемежовані дикою рослинністю на суші, що вклинюється глибоко в окреслене русло. Ближче до Північного мосту – гарнюні масиви нового житла, елітного й бізнес-класу, огорнуті сучасним парком і низкою ресторанів на будь-який смак. Впевнено стверджую, що живу в найкурортнішій частині міста.
Іноді моя прогулянка – це коротенька пробіжка, а зазвичай – інтенсивна швидка хода протяжністю від 6-ти до 10-ти кілометрів в залежності від погоди. Перший кілометр – то типова забудова з одного боку і кілометровий рядочок гаражів з іншого, кожна тріщина у роздовбаному асфальті, кожен злам на бордюрі знайомі. Авжеж, перший кілометр мені зовсім не цікавий, заклопотаний думками, важливими та дріб’язковими – особливо не помилуєшся. З мого боку вулиці люди назустріч поспішають на роботу переважно із зібраними й стурбованими обличчями, попід гаражами гуляють собачники. Між широкими пішохідними частинами вулиці та автомобільною дорогою лежать всаджені деревами триметрові зелені смуги.
Вже наприкінці вулиці, можна сказати, на північно-правобережному куті не лише району, а й цілого міста, просто неба живе стара бомжиха. Мабуть, їй років дев’яносто на вигляд. Скрючена сидить під кущем зимою й літом у двох довгих пальтах на синтепоновій підкладці, обкладена в різний час двадцятьма або й стома двадцятьма поліетиленовими пакетиками зі своїм скарбом. Через день чую безугавний її невроз, що виливається брудною лайкою в усіх неймовірних варіаціях і відмінках. Смердить те місце нечистотами, як і вона сама, хоч кругом скопані клумбочки, пострижена травичка і щороку пофарбований парканчик. Біля неї завжди банки з консервацією, пляшки з молоком і чистою водою. Меню її напрочуд різноманітне і щодня різне. Та мене дивувало завжди не це. Часом вона робила генеральне прибирання в своїх кульках і перетягувала їх на інший бік пішохідної зони, на зелену смугу, що ближче до дороги. Тоді її лахи зменшувались чи не у десять разів. Використана й брудна тара кудись дівалась, хоч на вигляд бабця навряд чи змогла б сама віднести її хоча б до смітника, не кажучи вже про пункт прийому вторсировини. Мабуть, їй хтось допомагає. Ще вчора я знов з подивом спостерігала її пересування й не могла збагнути усю стратегічну хитрість безхатченківського побуту. А нині зрозуміла, що вона якимось дивом передчуває дощ. Перелазить більш ніж півдня на інше місце, а дощ миє її галявинку. От звідки вона знає за вісім, а то й двадцять годин про дощ? Ні радіо, ні гідрометцентру в неї, ні інтернету. Небо, і те затьопане багатоповерхівками і смогом…
Йду далі. За перехрестям, минаючи парковку, сміттєві контейнери і двійко-трійко дворових котів, а панорама вже переключає свідомість, бо починається пішохідна бруківка набережних, а разом із нею й доглянуті дерева, фігурні ліхтарі із чорними стовпами і білими кулями плафонів, а мимо них в цей час проходять чи пробігають загалом такі ж як я, однак усі такі різні. Вечорами – здебільшого гуляки, парочки, гіроскутерщики й скейтери; батьки чи бабусі з візочками – з ранку до глибокої ночі. Про них не розказуватиму, бо я ходжу зранку, особливо влітку, тому мені стрічаються майже самі «фізкультурники». Хтось біжить «до», хтось – «від». Найчастіше – «від», я думаю. До фігури, до здоров’я, до загального тонусу біжать більш відповідальні, молоді – ті, кому «ще», але чомусь мені вони рідко трапляються більше одного разу. Від інфаркту, від неврозу й стресів, від старості, від діабету… та мало від чого ще, біжать люди більш похилого віку або ті, кому «вже»…щось сталося.
Набережна й парки багаті на велосипедистів та представників різних традицій ходи й бігу, як от модна нині скандинавська хода, або вже підзабута трусця. За довгий час в мене з’явилась особиста класифікація людей, що за ними спостерігала протягом набережної.
Жінки. Є «гарні панночки». Вони зазвичай одягнені в повний соцпакет. Незалежно від температури повітря лайкра їхніх спортивних костюмів щільно облягає гарненькі статури, тендітні й не дуже, і відблискує на сонці, мов шибки багатоповерхівок. Яскравий колір шкарпеток, кросівок і навіть шпильок чи резинок у зачісках ідеально підходять до кольору губної помади. Якщо така панна бігає з макіяжем, то вона біжить не «до», як вона думає, а «від». Від власного невдоволення собою. Виглядають вони так, ніби бігають в стані пошуку, тому думають, що бігають «до». Якщо ж не трапляється ніхто, змінюють набережну або йдуть у спортклуб. Може, саме тому двічі я одну й ту саму персону не зустрічала. Трохи дивно бігати до сьомого поту з макіяжем, який хочеться назвати гримом. А ще вони завжди тримають смартфон у долоні й притискають ту руку ближче до тіла. Я знаю, як це не зручно: одного разу намагалася налаштувати непрацюючий шагомір, – час від часу він таки хоче вислизнути, а пучки німіють від нерівномірного кровообігу під час довгої ходи в такий спосіб. Бідолашні й такі одинокі.
Є «атлетки». Ці дівчата і у 20, і у 45 викликають в мене майже бездоганну повагу. Атлетки бігають, вдягнені у повній відповідності до погоди. Навесні – у тій самій лайкрі, але вже цілком потертій і не блискучій, попсованій і трохи витягнутій на ліктях та колінах. Влітку вони майже голі. Як правило, на них вицвілий коротесенький бавовняний топ і такі ж короткі спортивні труси, чи то пак, шорти. Найякісніша частина їх гардеробу – взуття. Це або кросівки, або спортивні ортопедичні босоніжки. Ніякого макіяжу, а найчастіше навіть лаку на нігтях немає. По відкритим частинам тіла можна вивчати анатомію. Напружені м’язи торсу, стегон і литок нагадують античні скульптури, що ожили. Легкі рухи, рівне дихання і ритмічне тріпання дротів навушників додають цьому образу сили й упевненості.
Є «дами без віку». Це і молоді мами, що вирішили повернути форму, і «ягідки оп’ять», і поважні леді, для яких це заняття вже не перший десяток років таке саме необхідне, як сон і вода. Це ті жінки, яких ми стрічаємо у транспорті, офісах і супермаркетах, на конференціях і в соцмережах. Та точно не під кабінетом лікаря. Тут вони виглядають для мене особливо інтимно. Якщо у всіх тих місцях кожна в своєму образі, то на набережній вони закриті від усього світу своєю відкритістю. В них може не бути спортивної форми й макіяжу, вони займаються тим як дихають, ніби вийшли з власної спальні на кухню води попити. Звичайні джинси, бриджі або трикотажні треніки, закочені під колінами, майка або футболка, через яку часом видно бретельку від ліфчика невловимого полинялого у пральній машині кольору, однаково можуть бути як дорогі кросівки, так і драні кеди… і погляд, що абсолютно виключає вашу присутність у їх свідомості. Він наповнений або медитативним спокоєм, або власними думками, в яких впевнено зчитується недопитливість. Така жінка точно нікому не заздрить в цю мить, і не переливає з пустого в порожнє факти з чужих життів, а може, й взагалі не переливає.
Є «молодящієся пенсіонерки». Цим жінкам сильно за шістдесят, без явних ознак хворобливості. Стареча сутулість або трохи зайва вага, звісно, видають їхній вік, та енергії таким не позичати. Вони встигають усе. Швидко пройти досить велику відстань, тому що без компанії вони тим не займаються, а збираються усі на одному з пляжів. По дорозі – насмикати якихось поодиноких польових квіточок. Розім’ятися на пляжі та скупатися у воді будь-якої температури. Обов’язково перевдягтися двічі зі спідньої білизни у купальник і назад, не заходячи в роздягальню, хоч вона на пляжі є. Випрати килимок або доріжку із застосуванням пральних засобів і річкової води, яку треба носити на бетонне укріплення берегу, хоч те заввишки метрів на 30-40 відділяє річку з прибережними широкими пляжами від забудови. Встигають перемити кістки усім сусідам і знайомим так само, як миють ноги з пластикової пляшки з дніпровською водою, вилізши після своїх занять на культурну частину набережної. Тут я їх і стрічаю. Вони сидять на лавках напіводягнені, обов’язково закотивши усі можливі частини своїх лахів так, щоб сонце сушило їх і без того понівечену пігментними плямами давно вже не пружну шкіру. Так ніби на пляжі п’ятдесятьма метрами поруч вони не назогорялися. І все це вони можуть робити одночасно й на повному автоматі, медитативно тобто.
Є жіночки «компанійські». Про таких кажуть, що вони в туалет зграйками ходять. Вони бігають компаніями по дві, три або чотири, інколи прихвачують із собою когось із чоловіків. Мабуть, це ті, що років за тридцять стануть «молодящіміся пенсіонерками».
Ще трапляються різні люди з дітьми або за бесідою, але тут точно про фізкультуру не йдеться, тому згрупувати їх якось я не намагалась.
Чоловіки інакші. Є «дрищі». Хлопці підліткового віку аж до двадцяти, які намагаються виправити свої тимчасові негаразди рухом. Астенічні кроки, трохи непропорційні частини тіла, ніякого нарцисизму у погляді й зовнішності. Майбутні мужчини.
«Атлети» тут не бігають. Вони займаються на численних розкиданих чи не щотриста метрів спортивних майданчиках з турніками. Є нові яскраво-жовті містечка зі штангами та брусами усіх видів складності. Там молоді й упевнені напружують «шашечки», аж поки їх нарцисизм не надує вени на шиї й понад скронями до невпізнаваності. Є старі облізлі майданчики з іржавим залізом, покривленим від маси грузів на ньому. Там старші чоловіки не лише ходять тягати штанги, а й спілкуватися, і квіточки поливають, розсаджені у тумбах навколо майданчика. Для них то, як комусь на дачі пахать, мабуть.
Ще тут бігають поодинокі «любителі бігу». Мужчини в хорошій формі від тридцяти до шестидесяти. Їх дуже небагато. Проста футболка, навушники і такий самий погляд, занурений у себе, як і у «дам без віку». Частіше зустрічаються в культурній парковій частині.
Є цікава категорія «кризи середнього віку», яку сміливо можна поділити на окремі підгрупи. Перша з них – «одинокі». Це ті, що тікають від перших ознак зайвої ваги або ж хочуть справити на когось враження, як «гарні панночки». Відрізняє їх від панночок обличчя мучеників, за яким стає ясно: щойно вони наблизяться до своєї мети, отримавши згоду на побачення або ж зароблять першу крепатуру, більше я їх на цій вулиці не побачу.
Другу підгрупу я називаю «телепузики». Немолоді чоловіки, які ще вирішили зголоситися на вмовляння дружин або лікарів тікати від різних напастей тілесних. Це найдивніші бігуни. Чого вони тільки не вимудряють?! Але їх не переплутаєш ні з ким. Бігають завжди у коротких «гавайських» шортах з Ашану і з голими пуз…, пардон, торсами. Волохаті пивні брюха чомусь заведено показувати на всесвітній огляд як історичну пам’ятку чи предмет гордості, вправи робити так, щоб привертати увагу, поближче до культурної частини променаду і зиркати очима в пошуках того, хто оцінить їхній подвиг, і про всяк випадок абсолютно не вишукано й навіть дещо вульгарно посміхатися зустрічним дамочкам. Стрічаються й такі, що огортають голе пуз…, пардон, торс, стречем чи харчовою плівкою. Футболку на таку конструкцію вдягати не заведено.
Є «дідусі», сильно й не дуже старенькі, які рухаються повільно, можуть бігати з гантелями або еспандерами, що вочевидь роблять так останні надцять років. І хоч м’язів на них вже не лишилося, самі лише кістки, витривалість і наполегливість їх рухів самі по собі виглядають, як ціла філософія.
Є велосипедисти, яких разом із їхніми залізними конями можна поділити на приблизно такі самі групи, лише давши їм інші назви. Їздять вони швидко, то й розповім про них коротко. Хтось їздить із повною викладкою, хтось – лише у компанії, хтось – на карбонових рамах, хтось – на китайських «розкладушках».
Та є один дядечко з невизначеним віком від 55 до 75, якого я часто бачу. Він неспішно їздить на міському велику з 20-дюймовими колесами, м’яким сидінням зі спинкою, і переднім багажником, в якому завжди лежить увімкнена колонка з музикою. Вчора звучав Led Zeppelin. Сьогодні – Боб Ділан… І як я його стрічаю, то точно знаю, що цього дня йтиму не менше десяти кілометрів, бо чутиму в голові саме те, що треба…
(13.06.2018)
ID:
795619
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.06.2018 16:17:28
© дата внесення змiн: 07.11.2021 10:37:53
автор: Світлана Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
