Я уже допивав каву, коли у двері хтось постукав. Дивно, бо жодна душа наразі не знала про мій приїзд до рідного міста...
На порозі моєї старої холостяцької квартири стояв хлопчик.
"Вам передали цей презент..." Дітвак тицьнув мені в руки невеличкий сувій.
Я ще встиг запитати: це ж хто такий добрий? Але хлопчур уже залопотів ногами вниз по сходах і хряснув вхідними дверима.
От тобі й маєш. В цьому маленькому місті всі про всіх знають.
Я зайшов у кімнату і поклав на стіл несподіваний презент. Куртка на ваті, а якщо там вибухівка? Часи тепер непевні. Обережно обмацав згорток дбайливо перев"язаний шпагатом. Наче нічого підозрілого. Легенько потягнув за один кінець мотузки і розгорнув сувій. Це була картина. Руку майстра, відомого художника Н., я одразу впізнав. Його роботи продавалися за великі гроші, за ними полювали галеристи. У сувої картини ще був конверт. Лист був адресований мені.
" Ця картина - це моя вдячність вам, дорогий Вікторе. Це найменше, чим я можу віддячити за вашу доброту. Ви чули про мене, як про відомого й успішного художни ка. Але таким я став завдяки вам.
Мабуть, уже стерся із вашої пам"яті молодий вічно голодний художник, картини якого й гроша ломаного не вартували. Я знав це й сам, тому коли вдавалось продати мою мазанину за якийсь долар, то був неймовірно щасливим. Цілий долар! Я зможу купити булочку і філіжанку кави.
Одного разу мене життя так допекло, що я уже подумував, а чи не зіскочити з дев"ятого поверху старої панельної багатоповерхівки, де я винаймав кутик у старої маразматички. Платити мені уже було нічим, борг лише зростав. Стара карга верещала, що як не заплачу, то уже завтра вишвирне мене разом із усім моїм барахлом на вулицю. Я, буквально, на колінах її вблагав зачекати до кінця тижня. Узяв декілька натюрмортів і один якийсь смурний пейзаж і почимчикував їх продавати на Вернісаж. Уже без надії, але ще сподівався на якесь чудо.
І чудо, таки, сталося. До мене підійшов молодий чоловік. Запитав про ціну сумного пейзажу. Я сором"язливо промимрив: скільки дасте, стільки й буде... Чоловік здивовано подивився на мене і сказав:
- Не можна себе так низько цінити. Твої картини - прекрасні. Ти вкладаєш у них свою душу. Праця людини вартує стільки, скільки людина сама її оцінює. Я дорого заплатив би тобі за цей пейзаж. Маю велике бажання придбати оцю картину. Але я хочу заплатити за неї чимось коштовнішим, аніж гроші.
І чоловік витягнув із кишені чудову каблучку з рубіном.
- Не хвилюйся, перстень не крадений. Колись я написав свою першу книгу, вклав у неї усю душу й всі заощадження... А моя книга, як виявилось, нікому не була потрібна. Ніхто її не хотів, навіть задурно. Я уже мав намір кинути увесь тираж у камін. І тоді я зустрів добродія, який купив у мене мою першу книгу... і заплатив оцією дорогоцінною каблучкою. І тоді я зрозумів, що моя праця дорого вартує...
З того часу у мене вийшла не одна книга. І на прилавках магазинів мої дітища не залежуються.
А тепер я бачу, що твоя картина вартує цієї каблучки із рубіном.
З радості я не знав, що маю робити, навіть хотів поцілувати вашу руку. Але ви поклали у мою жменю перстень, взяли картину і пішли щось весело насвистуючи.
- Ти знаєш, хто придбав твій пейзаж? - запитав художник, роботи якого на Вернісажі довго не залежувались. Та це ж сам Віктор Перебендя. Найпопулярніший на нинішній день письменник. Він розуміється у мистецтві! О, він ще й як розуміється!
В той день про мій успіх дізнались усі. І мої три натюрморти продались за дуже добрі гроші.
Але головне - я повірив у себе, в свої сили, у свій талант, у свою щасливу зірку. Були моменти, що правду таїти, коли знову опускались руки. Але я тоді витягав із сховку каблучку з рубіном і говорив собі: тільки за справді достойну роботу могли заплатити такою коштовною річчю. Значить мої картини цього вартують.
І за декілька років я став тим, ким я є...
А перстень має уже нового власника - молодого гітариста, який сидів на Площі Ринок і грав неймовірну музику. У його капелюх люди кидали якийсь дріб"язок. А я поклав каблучку з рубіном..."