Довгі ті роки я льоду вклонявся
Синяви моря як догми тримався
Ту нескінченність самотності днів
Бачив щоразу у шуміні хвиль
Кухлем вина упивався даремно
В праці чекання захмарився певно
Брили арктичні у серці зростив
Далі не знав чом на світі з’явив
Море холодне у зорях грайливе
Мов те життя без любови можливе?
Так колихалось і вірилось наче
Стежки по снігу плелися неначе
Ними гасав і шукав все утіху
Вірив у море у холод і кригу
Ось і застиг в неможливому
Спокої...
Ні!
Погляд не втратив бажання шукати!
Серце ще мало тепло скуте з м’яти!
Очі зустріли гарячі крижинки
Взору блакитного сонця сніжинки
Дівчини очі мов милі ожинки
Води блакитні терпко заграли
Хвилі співом взялися ласкаві
Серце забилося їм в унісон
Я не вгасаю! То — сон?
День вже минув а за ним мине інший
Час відчувати почав наче інший
Серце вже чую це справді не сон!
Б’ється гаряче
Відпустить Харон!
