Це мій вибір і моя особиста точка вільного падіння.
Мій вихід за межі, кордони, поля та рамки.
Шлях до мрії без урахування складнощів та умов подолання часу.
У мить витоку з гирла предтечі і до моменту спогаду, всього пережитого сьогодення.
Це моє теперішнє, без жодних сумнівів та вагань, щодо стрімкої можливості безперешкодного злету.
І злиття з ритмом нестерпно шаленого та до божевілля напруженого дня.
Який вимагає та потребує віддачі більш ніж на сто відсотків.
Це поділ між цілеспрямованим відліком таймеру розтягненої у часі та замкненої в коло вічності й миті - галасу будильника.
Помноженої на вчинки, обставини та помилки зроблені за цей же день і ніч та майбутні їхні наслідки.
Це нехтування власним правом на індульгенцію, пояснення та вибачення.
Попри всі скасовані шанси й спроби обернутися та озернутися.
Заради того ж власного прохання чи звернення.
З вимогами пояснити та розтлумачити правильність кожної думки і рішення.
У єдиних і досі справжніх, відвертих та вірних, мені подруг - Безсоння та Тиші.
Це неначе репліка актора з забутого роману чи п'єси.
Гомін монологу розуміння, що - біль як завжди сходить вночі разом із словами.
Які ніби вир - засмоктують та поглинають і розчиняють у пам'яті.
Кожну важливу та суттєву мою згадку, про значимість імен - яких жорна часового млину, перемолють у чорні тіні та силуети смугастих літер.
А самотній вітер нараз рознесе - весь той пил, мов добру звістку по всьому світу.
Знищуючи усі мої намагання переробити написаний - невідомим автором фінал, цієї приреченної життєвої історії.
У якому на мій погляд все ще існує можливість для щастя і happy end.
Оскільки безталанна та причинна панянка Надія - каже все це на краще.
І повз всі темні, рутині фарби - вона ніколи не полишає, не відступає, та не відпускає.
Але таки раз-за-разом зводить мене з розуму.
Примушуючи зняти капелюха, підняти білий стяг і безпорадно капітулювати - перед нею.
Змушуючи мене знов-і-знов жебракувати людям кращого.
Чужим та рідним, близьким і далеким, всім тим хто лишив слід у моєму серці.
Хоч Доля, жорстоко й нещадно кожен раз придушує всі мої заклики і повстання.
Підводячи риску на моїй безсилій немощі та неспроможності, бодай щось змінити у цій театралізованій виставі.
Це моя молитва й моя розплата.
За моє прагнення робити лише добро.
Це мій політ схожий до польоту метелика.
Який летить на досить яскраве, але занадто небезпечне світло полум'я.
Щоб там люди собі не вигадували і не казали про мене.
Я саме такий - звичайний, як усі(можливо?).
Принаймні не гірший і не ліпший від кожної окремої взятої особи чи індивідуума.
Можливо когось це здивує або ж взагалі- стане новиною...
Нехай... Завше... Нині... І повсякчас...