Мені не забути трепет слів твоїх казкових ...
-Ти колись подарував мені казку, стала жити вона в мені, не вмирає, не йде від мене погляд твоїх втомлених розумних очей. Начебто знаю я: з тисяч різних зустрічей головну ми з тобою не пропустили. З тисяч різних слів твої я пам'ятаю, як терпке вино, мене вони в негоду зігрівають. З безлічі різних дверей знайшлася одна - твоя, де до сих пір мені так легко дихати, коли в своїх я думках приходжу до тебе туманом досвітніх снів. Відкриваю вікно в старий сад. Там, в заростях бузку, до ранку знову співає нам серенади соловей. З тисячі імен твоє обожнюю, в мені воно живе, як амулет. І раніше не мала змоги в собі знайти, сил або відважитися й зійти зі стежки, тієї де твоя рука моєї торкнулася.Сумніви пішли геть, від них я відреклася. Тепер сама пишу я казки, ти в них - сонця промінь, моя відрада. Сірі тіні не можуть мені твій світ животворний затулити. Стрічкою звивистіою біжить наша стежина до моря. Там, на косі піщаній, приходить до нас, двох, заспокоєння. Тепер рука моя може зігрітися, нарешті, в твоїх долонях. Але мало чути шелест сивих хвиль. До себе вони притягують, берег покидаючи. Ступаю слідом за ними: крок, ще ... по мокрому піску. Відплив ... Так само швидкоплинна зустріч, всього лише пауза вона серед тривог і нескінченних, рваних порожнечею, ночей без сну. Як зупинити щасливі миті ...
- Колись казку тобі я подарував. Там жила мрія, у яку повірити я не міг півжиття. А ти повірила в мене. Неживим все суще стає навколо, коли тебе не бачу довго, не чую я твоїх питань, а мовчання твоє відчуваю гірким смаком на своїх губах. Тут, біля моря, буває страшно мені, що ти коли-небудь підеш за горизонт. Адже там, у далекій далині, є таємничий, придуманий тобою, острів, яким ніжність блукає дивачкою сумною. Літають птахи, сині мають крила. Може, це щастя? Там море і небо - дві нескінченності. Зухвало б'ються об скелі почуттів твоїх хвилі, і знову сум'яття настає в моїй душі. Тоді боюся твій погляд побачити від мене відсторонений. Хоч поруч ти зі мною, незбагненною залишаєшся...
- Втратити один одного нам не судилося, але якщо так трапиться, я випрошу тебе у Бога на мить, в цю мить в очі твої улюблені гляну, відчую: тепло приходить в серце, і ти зі мною знову ... Ще не раз спалахне великодня свічка, сад весняного колльору летіти за вітром не втомиться, а хуртовини зимові срібло своє залишать на скронях ... з тобою мені нічого не страшно.І тому творимо ми наше життя, мрії свої не відкидаючи, натхнення черпаємо один в одному. Нічого вже не буде з нами по-іншому, бо знаємо ми давно: після розлуки буде зустріч, з тисяч, тисяч різних слів твої мені не забути, як не забути ту казку, яку ти мені подарував одного разу ....
15 липня 2018 року, вечір, берег моря, Затока.
ID:
803407
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2018 09:55:29
© дата внесення змiн: 28.01.2019 13:56:12
автор: Калиновий
Вкажіть причину вашої скарги
|
