1. СВІТ НЕ БЕЗ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ
Римський вокзал «Терміні» зустрів нас передвечірньою суєтою. Всі кудись поспішали, і нікому не було цікаво, кого виглядають дві молоді жінки, вештаючись поміж автобусами з величезними валізами.
Раптом Оленка голосно йойкнула, і, кинувши валізу мені під ноги, помчала кудись з розпростертими руками. Назустріч їй, повільною ходою, ішла усміхнена молода, років тридцяти п’яти, сеньйора зі старшим від неї, десь років на двадцять, але доволі симпатичним сеньйором. Я не впізнала, але здогадалася, що це Оленчина сестра Оксана, яка вже давно живе в Італії, вийшовши заміж за італійця-вдівця після невдалого першого одруження в Україні.
Оленка ще витирала сльози хустинкою, не оговтавшись після бажаної зустрічі з сестрою, як Оксана, кивком голови привітавшись зі мною, зі щасливою посмішкою на вустах, пакувала валізу в багажник машини, перемовляючись зі своїм чоловіком на незрозумілій тоді мені мові.
Нарешті Оленка згадала про мене і стала просити сестру допомогти мені купити квиток до міста Фоллоніки, що знаходиться в регіоні Тоскана провінції Гроссето, де мене чекала подружка Соня, яка там працювала уже близько двох років. Бруно, так звали італійця, чекав у машині, а ми всі троє ввійшли у величезне приміщення красивого, в стилі модернізму, вокзалу. Було людно і доволі спекотно, незважаючи на те, що годинник показував восьму годину вечора. Я відрахувала ліри (так називалась тоді грошова одиниця Італії), що тримала коло серця, дякувала в думці водію автобуса, який порадив при в’їзді в Італію поміняти гроші. Віддала частину грошей Оксані, яка без проблем купила квиток, вклала мені його в руки, пояснивши, що потяг до Фоллоніки буде відправлятися о шостій годині ранку.
Обнявши сестру за плечі, Оксана попровадила Оленку до дверей, а та ледве встигла махнути мені рукою на прощання, показуючи жестом, що їх чекає машина. Я стояла розгублена посеред зали, та в душі була щиро вдячна своїй сусідці Оленці, з якою вдома майже щодня мило бесідували за чашкою кави, та її сестрі, з якою кілька років тому, іноді, зустрічалися, хоч і не були занадто близько знайомі.
Зрозумівши, нарешті, що я сама залишилася на багатолюдному італійському вокзалі, не дозволивши собі розслабитися від жалю до самої себе, пішла, насамперед, шукати вбиральню. Блукала недовго. Зорієнтувалася за умовними позначеннями. Стояла збоку, придивлялась, як люди купують квитки, скільки платять, куди заходять, щоб не попасти в халепу. Та куди діти валізу? В думках згадувала «незлим тихим словом» подружку, якій захотілося ще й домашніх огірків, а я ж не повезу подружці два-три огірочки, то набрала, крім своїх речей, напевно, кілограмів зо п’ять. Довелося таки залишити валізу коло стіни, бо вона б і не влізла в кабінку. Та, зрештою, кому була потрібна моя валіза, як і я, в цьому чужому далекому місті.
Згодом знайшла велику очікувальну залу. Місць вільних було багато. Вмостилась зручно на м’яких лавках, валізу тримала під пильним оком, бо повз мене часто проходили темношкірі, як смола, люди африканського походження і весь час позирали на мене своїми булькатими очима. Від їхніх поглядів ставало моторошно.
Година котилася повільно. Але мало-помалу стрілки годинника вже наближалися до півночі. Приміщення вокзалу порожніло, його наповнила тиша, тільки, коли-не-коли, було чути цокання підборів одиноких перехожих. Я не розуміла, куди поділися люди. Лише на лавці, біля розписаної красивими візерунками колони, солодко спав одягнений у лахміття чорношкірий, невизначеного віку, чоловік, блискаючи своїми білими п’ятами. Така дивна тиша не давала мені розслабитися, на очі часом накочувалися сльози, які я вмить витирала, щоб зовсім не розкиснути. Думки линули до дитини, яку я залишила саму в квартирі. Це тільки комусь здавалось, що вона доросла, бо вже буде сімнадцять, а для мене ще зовсім дитина. Та тішила думка, що неподалік, у селі, живуть мої родичі, які приглянуть, допоможуть у будь-якій ситуації. А моє завдання – заробити трохи грошей, бо дитина закінчила школу на відмінно та поступила в університет, за покликом серця, на платне навчання, так як на державну форму виділили всього п’ять місць, для пільговиків. А які ми пільговики? Таких «пільговиків» у нас – хоч греблю гати: і ті, що не можуть знайти роботу, і ті, що залишились без чоловіків, які, забувши, що мають сім’ї, подались у світи влаштовувати своє молоде безтурботне життя, і ті, чоловіки яких «зламались» від щоденних турбот і пошуку заробітків, і ті, яким не виплачували навіть їхні мізерні зарплати, за які можна було ледь-ледь звести кінці з кінцями, і ті, які, одержавши копійчані пенсії, не в змозі були оплатити комунальні послуги, а не те, щоб нормально харчуватися чи подбати про здоров’я, і ті, які волею-неволею позалазили в борги і не могли собі дати ради… Ніщо не давало право на пільги. Отак сиділа я і розмірковувала про своє життя-буття, очікуючи ранку та молячи Бога про допомогу.
Думки перервала тінь людини, що раптом з’явилася біля моїх ніг. Я підняла голову. Переді мною стояв мужчина середнього віку, спортивної статури, у формі залізничника. Він усміхався, і переляк, який я відчула спочатку, відійшов.
Сеньйор щось мене запитував на своїй мові, жестикулював, та я нічого не второпала, бо знала лише кілька слів: buongiorno, grazie,prego, lavoro, … і… basta. Надіялася на допомогу словника, що лежав зверху у валізі. Та ми таки порозумілися. Я сказала слово Україна, lavoro (робота) і сеньйор зрозумів, звідки я і чого приїхала. Італійське слово biglietto не потребувало перекладу, тому я зразу показала квиток. Італієць аж за голову взявся, побачивши, що мій поїзд буде вранці. А ще я зрозуміла з його жестів, що вокзал на ніч закривають, тому всі люди вже давно повиходили. Італієць показував на двері, а я стояла як укопана: надворі ніч.
Не знаю, чи то сеньйор мене пожалів, чи були якісь інші мотиви, але він узяв мою валізу і кивком голови покликав мене за собою. Я ішла, як послушне ягня, та чомусь вже не думалося, що буде. Ми зайшли до робочого кабінету. Італієць щось пояснював, та я більше догадувалася, ніж розуміла. У кабінеті було затишно, стояв невеликий диван, стіл, два крісла, на столі комп’ютер. За стіною – всі необхідні вигоди. Сеньйор закрив мене на ключ. Я, втомлена, сиділа на дивані і вже, здавалось, ні про що не думала, хоч страх від невідомості таки мене не покидав. Він прийшов через п’ятнадцять хвилин, приніс чашку капучино і великий пиріжок з дуже смачною, як я потім скуштувала, начинкою. Я була вкрай здивована. А він сміявся з моєї розгубленості. Залишивши їжу на столі, показавши п’ять пальців і годинник, побажавши мені спокійної ночі, сеньйор вийшов і знову мене закрив на ключ. Я зрозуміла, що прийде о п’ятій годині. Від серця відлягло. З’їла зі смаком. Скрутилась калачиком і невдовзі заснула.
Прокинулась від звуку ключика. Сеньйор привітався, але був надто серйозний. Поки я займалась ранішнім туалетом, він сидів за комп’ютером і щось писав на невеликому аркуші. Виявилося, що він писав мені назви всіх станцій, де буде зупинятися потяг, а навпроти вказував точний час зупинки. Станцій було двадцять. То вже потім я зрозуміла, що потяг їде швидко, на зупинках стоїть якусь хвилину чи й менше, назв станцій я б не побачила, не прочитала, не зорієнтувалася і їхала б на край світу. Сеньйор це розумів, показав, де написано місто Фоллоніка і о котрій годині я маю виходити. Ще написав, що їхати треба дві години і п’ятдесят хвилин.
Ми вийшли з кабінету. Італієць ніс валізу, а я вже впевнено йшла за ним. Надворі, куди ми прийшли, працювало цілодобове кафе. Ми пили каву з дуже смачною булочкою. Було таке відчуття, що мій помічник щасливий від того, що мені допомагає.
Перон, де потяги чекають пасажирів, здався мені величезним. Поїздів багато. І знову була б проблема, бо таблички з написом Фоллоніка не було, а була вказана назва провінції Гроссето, якої я, звичайно, не знала. Сеньйор посадив мене у вагон. Потім взяв мій блокнот, написав ім’я Carlo (Карло) і номер телефону. З окремих слів і жестів я зрозуміла, що, якщо знову потрібна буде допомога, то можу звертатися. В останню хвилину я згадала, що везу подружці кілька плиток шоколаду. Однією з них вирішила пригостити Карла. В нас усі звикли віддячуватись, і я не виняток. Сеньйор розмахував руками, ніяк не хотів брати мого гостинця, але я все одно в останню секунду віддала шоколадку. Потяг рушив. Ми помахали один одному на прощання. Услід я почула щире buon viaggio ( щасливої поїздки).
Я давала собі слово, що, як тільки вивчу добре італійську мову, то обов’язково зателефоную Карлові, щоб подякувати за людську доброту. Мову я таки вивчила, та не телефонувала, хоч згадую і переповідаю цю історію доволі часто. Я не забула. Та чи потрібні йому мої слова? Він вдячність прочитав у моїх очах ще там, на вокзалі «Терміні».
2. А ВИБРАЛИ МЕНЕ
Італійське місто Фоллоніка заворожило мене своєю красою. Зелені пальми, рожевий цвіт олеандрів, різнобарвні троянди, невисокі оливкові та апельсинові дерева і ще багато різноманітних екзотичних рослин милували око. А чисте лазурове небо грайливо опускало на яскравих сонячних промінчиках свою безмежну ніжність, лагідність, манило своєю безжурністю і романтичністю. Воно зливалося з величним бірюзовим загадковим морем. А навпроти, вдалині, виднілися зелені гори, які, мов сторожа, захищали місто від шквальних вітрів, щоб не порушувати цей безхмарний спокій, не засмучувати сірістю і буденністю.
В такому райському куточку зустріла мене моя подруга Соня, яка вже два роки працювала «баданте».
Зустріч для обох була бажаною і теплою. Після коротких обіймів Соня повела мене «до себе», де нас чекала старенька сеньйора. Поговорили дорогою про те, про се, та часу в подружки було мало, бо треба було встигнути купити деякі продукти, зварити обід, помити-прибрати і приділити увагу сеньйорі.
Довго в подруги не затрималася. Господині будинку я не була цікавою, тим більше, що ми не розуміли одна одну. Після обіду вона пішла відпочивати, а в Соні, як майже в усіх заробітчан, були вільні дві години. В той день вони належали мені, але не для відпочинку вдвох. Соня вела мене оглядати роботу за вказаною кимось з подруг адресою. Дорогою вона мені розповіла про мою майбутню працю, навчала, як поводитись. Я хвилювалася, серце барабанило чи то від швидкої ходи, чи від спеки, чи від невідомості. І вже чомусь я не помічала ні неба, ні моря, ні квітів, та й гори здавались такими далекими і чомусь враз посіріли.
Ось і красивий двоповерховий будинок. Нас чекали. Миловидний усміхнений сивий чоловік, десь років шістдесяти, провів нас до просторої зали. Він назвався Сільвано. Крім нього, були ще три жінки, як потім виявилося, дружина господаря та дві сестри, які проживали в сусідньому триповерховому будинку. Посеред зали в інвалідній колясці сиділа старенька сива бабуся, охайна, прибрана, акуратно зачесана. Вона була, мабуть, на цілу голову вища від мене і в два рази важча. А біля дверей стояла ще одна жінка, приблизно мого віку, яка, як тут же ми дізнались, кимось була також направлена сюди на роботу. Вона розмовляла російською мовою і трохи знала італійську.
Нас вибирали. Чомусь почувала себе , як на торговиці, де продають велику рогату худобу, до якої приглядаються, зазирають в зуби, розпитують про всі повадки. Саме так італійці міряли нас з ніг до голови, оглядали з усіх боків, про щось запитували, радилися між собою. На всі запитання відповідала Соня. А я ніяковіла під прискіпливими їхніми поглядами. Вони розповідали про обов’язки служниці, подружка тут же перекладала. А далі була нарада між ними. Сімейство не зразу дійшло згоди. Як потім розповіла подружка Соня, моя конкурентка мала переваги, бо була вища, товстіша, а значить, сильніша. А для цієї роботи потрібна була сила.
Але чи то так зорі зійшлися, чи Бог покерував, що вибрали мене. Хоч я до останньої хвилини сумнівалася, та ловила на собі теплі погляди Сільвана і його дружини, чого не скажу про погляди двох сестер. Один був якийсь ворожий, а другий байдужий. Та слово таки було за старенькою сеньйорою, яку звали Марією. Вона пильно дивилася на обох, та через якусь хвилину показала пальцем на мене. Я ще не зрозуміла, чи я повинна піти, чи залишитися, як моя конкурентка різко розвернулася і, навіть не попрощавшись, вийшла з будинку. Я подумала, що, якщо італійці досі ще сумнівалися в своєму виборі, то тепер переконалися, що вибір зробили правильний. Вони шукали не лише служанку, яка б прибирала в будинку, готувала їжу, а й людину, яка б зуміла терпеливо виконувати забаганки вісімдесятип’ятирічної немічної бабусі, у якої купа болячок, яку покидає пам’ять, яка не володіє ногами, яку залишають сили, але яка була для них найдорожчою людиною.
Сьогодні думаю, що італійці таки не помилилися. Я одержала роботу. Тоді навіть не уявляла, наскільки важка буде ця праця. Один Бог знав, які посилає мені випробування. Та Господь більше не дає, ніж людина годна витримати. Я справилася.
3. ЦІЛОВАНА СОНЦЕМ
Робочий день в Італії розпочинався о шостій годині ранку і, здавалося, ніколи не закінчувався. Може б, і пізніше починався, якби діти проживали далеко від батьків.
Троє дітей сеньйори Марії, у якої мені довелось працювати, були сусідами своєї матері. Вони мешкали у величезному триповерховому будинку, який, за словами господарів, був збудований їхнім покійним батьком на окраїні міста Фоллоніки, у наймальовничішому і найзручнішому куточку. Батько забезпечив усіх своїх дітей житлом і вважав, що вони повинні жити вкупі, допомагати один одному і, на схилі літ, своїм батькам. Та до поважних літ він не дожив. А допомагати сеньйорі Марії, крім рідних дітей, довелося й мені.
Найстаршій доньці Емілії зранку не спалося. Ще ні світ, ні зоря, а вона вже відчиняє своїми ключами двері. Я вже стояла напоготові і чекала її команди. Емілія ставила на плиту воду гріти, а я будила сеньйору Марію, яка щойно задрімала або й зовсім не спала.
Марія, втомлена від неспокійної безсонної ночі, лежала нерухомо. Я перевертала її з одного боку на другий, щоб зняти довжелезний пеньюар, який щодня в думках обрізала до половини. Подолавши першу перепону, таким же способом стелила клейонку, щоб не намочити ліжко, знімала підгузки. А потім починалися щоденні водні процедури з голови до ніг. Участь Емілії полягала в тому, що вона приносила мило, губку, різні мазі, якими я обробляла рани на Маріїних ногах, а також уколи, які я з першого разу навчилася робити майстерно і виконувала таку процедуру два рази на добу. Одягання в красиві плаття було не менш цікавим, як роздягання. Нарешті сеньйора готова. Я підвозила інвалідну коляску до ліжка, садила Марію, опускала ноги, а потім брала попід пахви і пересаджувала на коляску. Емілія за цей час відносила миску з водою і всі інші речі, які на даний момент були не потрібні. Сеньйора Марія сиділа біля вікна і мовчки дивилася на дорогу, де раз за разом проїжджали машини. Крізь високі стовбури піній, які росли вздовж дороги, виднілося лазурове море.
Емілія з Ляною, дружиною Маріїного сина Сільвана, яка приходила після водних процедур, щоранку міняли вдвох постіль на ліжку, перемовляючись між собою короткими фразами і запитуючи стареньку, як справи, їхнім традиційним «come stai», на що Марія, як і всі італійці, завжди відповідала «bene» (добре).
Я готувала традиційний легкий сніданок: для сеньйори Марії каву з молоком і накришеними сухарями, які були дуже смачними, і для себе чорну каву «Lavazza». Їжу господарі приносили, її завжди вистачало нам обом. Марія їла сама, мені лише доводилось підтримувати чашку. Цю трапезу вона любила. У кімнаті вже не було нікого, і я їй розповідала про своє життя-буття українською мовою, хоч вона нічого не тямила. Їй було якось байдуже, бо до пам’яті вона приходила лише іноді, в якісь моменти, і тоді розказувала про себе. Я слухала уважно, бо італійська мова, на мою думку, не важка, і вже за тиждень перебування в Італії я розуміла все, що кажуть італійці, а за два тижні – вони вже мене розуміли.
Втомлену від сидіння Марію доводилося знову вкладати в ліжко. Я пристосувалася до цієї процедури так, ніби все життя те й робила, що тягала на собі в два рази більших і важчих від себе інвалідів. Марія відпочивала, а я прибирала до блиску кімнати, коридор, сходи. Ганчірки, якими мила і витирала плитку на підлозі, мали бути чисті, як рушник до лиця. У перерві між прибиранням кімнат я подавала сеньйорі якусь легку їжу – передобідок. Добре, що в ліжко, на підносі, а не біля столу, хоч часто, при потребі, доводилось пересаджувати сеньйору по кілька разів на коляску і, навпаки, класти в ліжко.
Обід готувала швидко. Головна страва італійців – макарони. Салати, заправлені оливковою олією, складаються з двох-трьох складників. Дієтичні м’ясні вироби, які рекомендували господарі, також готувала без особливих зусиль і затрат часу. Кава, фрукти, солодощі і домашнє виноградне вино завжди були на столі. Вино пили після спожитої їжі, як казали господарі, для травлення. Мабуть, італійці мають рацію, бо з травленням ні в кого не було проблем, та й скільки того вина можна випити на повний шлунок. Та й сама трапеза накривання стола мала свої нюанси. Стіл застеляла красивою скатертиною, розкладала серветки, ставила вишуканий посуд, як у дорогому ресторані. Часто сеньйора наказувала накривати стіл на шість персон або на вісьмох робітників. І як би я не переконувала, що нас двоє, – даремно, доводилось накривати так, як було сказано, щоб зайвий раз не дратувати. І що там у тій старечій голові робилося – пояснити неможливо.
Після обідньої трапези, яка закінчувалась десь о першій годині дня, сеньйора Марія відпочивала. Здавалось, що і мені, помивши посуд, можна розслабитись, прилягти на своєму ліжку, яке стояло біля вікна у тій же кімнаті, що і Маріїне. Та це лише так здавалось. Марія через кожні три-п’ять хвилин кликала мене поправити подушку трохи вище чи нижче, накрити ковдрою чи забрати її, повернути або на правий бік, або на лівий, опустити ноги вниз або знову покласти на ліжко, відчинити чи зачинити вікно або жалюзі. Так було щодня, без винятку. Іноді веліла витягати з шафи весь одяг, який то розглядала, наче вперше бачила, то мацала, то гладила, а потім наказувала поскладати все на місце. Якщо я пробувала щось заперечити чи пояснити, вона кричала, плакала, галасувала так, ніби її хтось глибоко ранив. Доводилось виконувати всі забаганки цієї хворої немічної людини.
Довгождана радісна мить наступала о третій годині дня, коли приходила до хати невістка Ляна, яка заміняла мене дві години. Уявляєте? Цілих дві години волі! Я швиденько садила Марію на коляску (іноді Ляна підтримувала, допомагала) і, переодягнувшись, хутко вибігала на вулицю, щоб часом мене хто не затримав і щоб не витрачати свої дорогоцінні хвилини.
Море було близько, через дорогу. Я проходила стежкою поміж італійські сосни і зупинялась на березі, навпроти «свого» будинку. Тут завжди було людно. Але той клаптик берега чомусь ніколи ніхто не займав.
Навіть, якщо не купатися, а тільки дивитися на безмежне синє море, то відчувається приплив енергії, якоїсь дивної сили, душа наповнюється світлом, серце любов’ю до всього, що тебе оточує, а голова світлими мріями. Та якщо ще й зануритися в теплу прозору воду, то здається, що залишаєш у цьому цілющому морі всі негативні емоції, всі проблеми, перезаряджаєшся, набираєшся міцності, щоб знову терпеливо виконувати свої обов’язки.
Дві години пролітають дуже швидко. Обласкана ніжними хвилями, поцілована сонцем, поверталася на свою роботу, де мене з нетерпінням чекала Ляна, щоб передати свою двогодинну місію мені. Вона довго не затримувалася. А я, заряджена сонячною енергією, приступала готувати підвечірок, після якого знову Марію перекладала з коляски на ліжко для відпочинку, а сама бралась за вечерю, яка проходила майже так, як і обід, з дотриманням ритуалів, але з меншою кількістю їжі.
Вечеря закінчувалась о восьмій годині. Ще з годину часу тривали вечірні процедури: вмивання, переодягання, лікування…тощо, але вже без Емілії. Нарешті моя сеньйора вже дрімала. Я швиденько прибирала, мила, складала. Тепер я нікому не належала. Приводила до ладу себе та свої особисті речі: жінка все ж таки. Іноді в такі хвилини телефонувала додому, але то вже після того, як купила мобільний телефон, бо стаціонарного в хаті не було. Бувало, що писала листи, вони в мене були довгі і, як казали мої родичі, такі цікаві, що всі всідалися зручно, слухали, як казку діда Панаса. Та найчастіше я відкривала словник, брала ручку та зошит і вчила італійську мову.
Сеньйора Марія прокидалася тоді, коли я приготовлялася до сну, о десятій годині. Їй для відпочинку вистачало менше двох годин. І тут починалася моя нічна зміна. Снодійні таблетки не допомагали. А якщо вона і дрімала якусь хвильку, то кричала у сні, кликала на поміч, часто гукала своїх давно померлих маму і тата чи інших родичів. Щоночі просила мене завезти її додому, бо вона вже більше тут не хоче бути. Я намагалась її утихомирювати, бо той лемент серед тихої ночі було чути, напевно, на дорогу. Десятки разів за ніч я, як і вдень, поправляла подушку, ковдру, руки, ноги, вікна, двері, жалюзі…
Бувало, якимсь дивом зсувалася з ліжка, і тоді в мені прокидалися резервні сили, які ще берегла на такі випадки, тягнула це зболене тіло, яке було непідвладне ні її волі, ні потугам допомогти собі і мені, ні моїм проханням, ні сльозам. Сяк-так упоравшись, вкотре поправивши зіжмакану постіль, сідала на крісло біля Марії. Нічний ліхтарик освітлював її обличчя. Воно було змучене, зболене, знесилене. Сеньйора мовчала. Вона дивилася на сльози, що струмочком стікали з моїх очей, і в її глибокому погляді я вловлювала співчуття. Очі просили пробачення і допомоги. Я гладила Маріїне сиве волосся і тихенько шепотіла молитву.
Нарешті сон таки зморював її. Я ще раз поправляла ковдру і йшла на своє ліжко. Уже минала четверта година ночі. Пересвідчившись, що будильник збудить мене о п’ятій годині п’ятдесят хвилин, ще до приходу Емілії, я в цю ж секунду засинала.
Мені снилася рідна хата. Родина сиділа за столом. Донечка принесла посилку з італійськими гостинцями і листа. Я чула її радісний голос, коли вона читала про дивовижну Італію, безкрає море, рідкісні рослини, екзотичні продукти і милу сеньйору Марію. Всі любувалися світлинами, на яких я, усміхнена, засмагла, щаслива, безтурботно відпочиваю на березі блакитного моря.
4. ОДВІЧНА МУДРІСТЬ
«Усе на цьому світі має свій початок і свій кінець», – гласить одвічна мудрість. І це глибока життєва беззаперечна правда.
Сеньйору Марію покидали сили. Сім місяців, які я була поруч з нею по двадцять дві години на добу, для мене були вічністю, а для неї тією ниточкою, яку, незважаючи на зболене тіло, безсонні ночі, втрачену пам’ять і розсудок, вона боялась обірвати і яка хоч якось зв’язувала її з тим світом, в якому вона прожила свої нелегкі вісімдесят шість років. Це вночі вона кликала родичів-покійників і просила забрати її додому. А вдень, бувало, наставало просвітлення, і Марія, яка таки вважала себе справжньою сеньйорою, була не байдужа ні до свого зовнішнього вигляду, ні до того, що робиться за вікном.
А за вікном була тепла італійська осінь. Проте сонце дедалі менше нагрівало воду, і берег моря навпроти «нашого» будинку опустів. Марія сиділа на інвалідному візку біля вікна і тішилася появі одиноких перехожих, які, оминаючи стовбури піній, прямували до моря. Вона розмахувала руками, стукала в шибку, намагалася голосно кричати, проте їй це не вдавалося: голос був тихий і сипкий, а після кількох мовлених слів вона заходилася сухим тривалим кашлем, який вимучував її до повного безсилля.
Настав той момент, коли життєва ниточка сеньйори Марії натягнулась, як тоненька струна, і, здавалося, ось-ось трісне від легкого подиху вітру. Вона лежала нерухомо. Інвалідний візок уже був не потрібний. Марія майже нічого не їла. Вона стала байдужою до всього і до всіх. Її сумні запалі очі дивилися десь дуже далеко, а губи ледь ворушилися, розмовляючи з кимось невидимим, кого бачила тільки вона одна у якомусь далекому світі.
Була неділя. Дихання Марії ставало дедалі важчим. Груди несамовито то піднімалися, то опускалися. Родичі, які так дружно зійшлися, мовчки і безпорадно сиділи на кріслах. У їхніх поглядах було одне запитання: коли?
Я, як і годиться, виконувала роль служанки. Мені веліли або крісло принести, або переставити в інший куток, подмухати віялом над Марією, спробувати її чимось нагодувати чи напоїти, хоч це вже було непотрібно, відчинити чи зачинити вікно, жалюзі, поправити ковдру, подушку, повернути зручніше голову…
В якийсь момент я відчула на собі Маріїн погляд. Він був теплим, лагідним, ніжним. Я підійшла до неї, звичним рухом погладила її срібне волосся. Потім мовчки взяла зі своєї тумбочки маленьку скляночку зі свяченою водою, яку дала мені мама в дорогу. Марія поворухнула губами, щось тихо прошепотіла, але нічого не можна було зрозуміти. Родичі теж перемовлялись між собою, та я вже на них не зважала. Я накапала свяченої води собі на долоню, змочила нею губи Марії, чоло, обличчя. А тоді вологими руками взяла її руку. Марія легким порухом, настільки це було в її силах, стиснула мої пальці. А погляд світився вдячністю. Я глянула на італійців і сказала одне слово «pregare», що означало молитися. Не знаю, чи вони тихо молилися, чи ні, я, тримаючи сеньйору Марію за руку, напівголосно промовляла всі молитви, які знала, зверталась до Господа з проханням про помилування і прощення гріхів. Очі Марії смиренно закрилися, дихання стишилося. Останній глибокий подих… Губи Марії застили в блаженній посмішці.
Пауза тривала довго. Я мочки вийшла з будинку, присіла на сходи. На мене навалилася більш як піврічна втома. Перед очима пробігали безсонні ночі, коляска, підгузки, мазі, уколи, таблетки, чувся кашель, крик, стогін, плач, лемент, прохання, нарікання…І погляд, вдячний теплий погляд. Чи то я на мить задрімала, чи мені марилося, та я бачила сеньйору Марію в квітучім саду в одній з найкрасивіших її суконь.
Чийсь голос повернув мене до реальності. Це була найстарша дочка Марії Емілія. Чи то вона мені пояснювала, що вони не можуть одягнути Марію, чи, може, казала, що вбирати Марію входить в мої обов’язки, – я якось не дослухалася. Плаття, яке мені щойно примарилося, лежало напоготові, як і інші необхідні речі. Я вперше в житті одягала покійника. Це мені вдалося без особливих труднощів і без допомоги. Я востаннє одягнула сеньйору Марію.
Вранці я відчула себе вільною і…безробітною. Мене ніхто не турбував. Я йшла вулицями міста Фоллоніки і наче вперше його побачила, хоч пробігала тією дорогою майже щонеділі на короткі зустрічі зі своїми земляками. Знайшла квітковий магазин. Вибравши красивий білий з холодним фіолетовим відтінком великий букет троянд для сеньйори Марії, розрахувавшись за квіти і за послугу доставки, я знову побрела вулицями міста, щоб згаяти час до похорон.
Квітів біля Марії було багато. Та яким було моє здивування, коли всім родичам, хто приходив, показували мої квіти та ще й читали напис, на якому зазначено, від кого букет. Те, що для мене було нормою, у них викликало неабияке здивування. Чи тому, що служанка не пожаліла грошей, чи тому, що вибрала красивий букет, чи, може, знаючи мою важку працю, вважали, що так не може бути.
Сеньйору Марію похоронили після обіду, біля її чоловіка. Поминків ніяких не було. У цьому місті так не заведено. Всі розійшлися: хто з глибоким сумом, хто з полегшенням.
Мені господарі дозволили жити в хаті доти, поки не знайду іншої роботи. Я зателефонувала сестрі. Запропонувала їй налити келих вина. І собі налила. Тоді повідомила, що померла сеньйора Марія і сьогодні її похоронили.
– Дай їй, Боже, царство небесне, – почула я в телефоні.
– Вічная пам’ять, – відповіла я і перехилила келих виноградного вина.
© Галина Брич
ID:
804531
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.08.2018 01:55:13
© дата внесення змiн: 04.02.2020 14:10:41
автор: Галина Брич
Вкажіть причину вашої скарги
|
