У світлій осені бувають дні такі, коли спогади твоє серце в солодкий полон візьмуть, відведуть від буття мирського, в минуле, туди де жив (так здається тобі) ще вчора. А чи ж потрібна для них на те твоя згода? Минуле вабить, притягує, слухняним робить тебе ... Втрачаєш тоді владу над думками своїми і бажанням - побачити знову погляд рідний єдиний, ніким не перевершений. Із безлічі душа твоя його змогла обрати, забути не в силах.
Він йшов в закинутий старий парк, як ніби там шукав дорогу до неї в собі, слухав тихий шелест листопада .
- Я як і раніше тебе дуже люблю ... - шепотів їй тихо через далечінь ...
Його визнання запізнілим листям задумливо слухала осінь, листопадове падіння уповільнивши на мить, вкривала м'яким пологом своїм його слова.
Крапля за краплею спливав час. Звичним ставала самотність її серед людей і галасливих вулиць. Відкривши в сад вікна, довго стояла вона, чарівність осінніх акварелей споглядаючи. Бачила і в них улюблений образ. Безліччю повільно повзли, без нього втрачені дні. Тоді сум'яття до неї в душу поселялося. Але погляд сумних його очей не покидав душу. Здавалося: їхнє мовчання - світанковий туман ... розсіється від першого промінчика сонця. Так само як тоді, коли дотик теплої долоні відчувала на своїй щоці, як раніше...
- Я як і раніше тебе дуже люблю ... - шепотіла йому тихо через провалля відстані, - чуєш?
Лист останній, яскравий, трепетний ковзнув у вікно.
- Сонце ти моє ... Завжди їм був, їм залишаєшся ... Не перестану я тебе так звати, тобі писати. Ти - думати про мене не перестанеш.
Подарунок саду з підвіконня взяла, диханням своїм його зігріла, радістю очі її сяяли.. -Ні у нас з тобою минулого, не буде, хіба сонце зникає назавжди? Тільки до ранку. Світанок завжди є наслідком темної ночі. Він - неминучий. Знаю: чуєш ти мене зараз.
Серед паркового листопада десь, серед осені ... серед землі ... віна стояв, дививлячись в чисте осіннє небо ...
- Я як і раніше тебе люблю, - шепотів ...
