В душі щемить і вітер пахне морем…
Світами грізними роки мене носило.
Все воювала з вітряками й горем,
А вітер бригантині рвав вітрила.
Вже сонце сходить. Годі, годі спати!
Вітрила в корабля, що в птаха крила.
Струною першою натягнуті канати,
Струною нерви, бо мовчать несила.
Не відпочити їй в лагуні дикій,
Не втримає ні якір, ані сила.
У вир та шторм і знехтувавши спокій
Знов бригантина надима вітрила.
Жене життя, кидаючи на хвилі,
То вниз, то вгору, намочивши крила…
Всі дні мої не можуть бути білі,
Та вітром ждуть наповнені вітрила.
Розмалював край моря у червоне
Тривожний ранок, отже бути шторму.
Тримай штурвал, життя не прохолоне,
Ти іншим станеш, побувавши в ньому.
