Я шукала винних, але винних давно нема.
Шукала тих, хто знесилив моє життя,
Але дала це зробити сама.
Я очікувала, що виберусь, що зможу –
І, мабуть, була неправа.
Очікувала, що любов переможе.
Але перемогла не вона.
Час диктує прощатися з мріями,
Але здатися я б не змогла.
Все буває вперше, а останньою я не була.
Довіряти життю надто важко,
Крізь долоні біжить – вода.
На зупинці порожній – пташка,
Але без крил - зламала дарма.
Я складаю свою валізу –
Надто багато у ній речей.
Ти хочеш зверху або знизу?
Тільки б закрити питання ночей.
Відкриватися завжди не легко.
Легко жити як всі (в броні).
Та в броні – це суцільне пекло,
Хоч і здається, що ти - у сні.
Розстилаючи зорі і хмари,
Заховаю тебе подалі,
Щоб ніколи й ніхто не знайшов.
Час пішов…
(Альона Хомко, 2018)
