Дощ.
Хата… Ялинка… Жоржин пишний ряд…
В холодній калюжі двоє вутят.
Намоклий спориш і умиті стежки,
Самотні в піску черпачки і ложки.
Півень-забрьоха стоїть під кущем,
Будка собача, накрита плащем.
Повні дощенту водою бочки,
З линви стікають сердиті стрічки.
Кричать огірки і капуста: «Давай!
А білий налив закоцюб через край.
Носа не виткнеш на двір працювать.
Бабуся у хаті лягла спочивать.
Здорові калоші, як кораблі
Пливуть у струмку на край світу землі.
Самотній черв’як вже обпився дощу,
А квочка курчатам кричить: «Не пущу!»
Сонні коти виглядають з вікна,
Понура троянда схилилась сумна.
Темно опівдні, як в гір у тіні
Пусто в дворі: дощ іде вже три дні.
Двоє вутят потягли черв’яка,
Собака із будки сердито гука.
Струснула ялинка поважно гілки,
І півень закляклий пішов навтьоки.
Розвиднилось стиха, і день заяснів,
І кіт потягнувся, бо сонце уздрів.
І квочка стежками курчаток веде,
Й дитина маленька в чоботях бреде.
Бабуся устала, напнула платок,
І гріє у чайнику свій кип’яток.
Постала веселка, озвавсь соловей,
І сонце гука до роботи людей.
Ще й досі в калюжі двоє вутят.
Хата… Ялинка… Жоржин вмитих ряд.