Так буває: охопить якась невимовна журба.
Повертаєшся подумки в час, де замріяна мати,
Де на пагорбі мазанка, мальви, і щастя… Хіба
Я від цього втікала, щоб долю свою наздогнати?
Сміху більше не чутно в дворі, де похилений тин,
І верба при дорозі зігнулась до самого долу.
Щось підказує: треба зібратись і вчасно піти,
Та не можу відвести очей від старого стодолу.
Хто там ходить? Нікого. Це вітер ворушить снопи,
Поміж ними загублений світ, що пішов у минуле,
Перетрушує так, наче голку шукає сліпий
В стозі сіна. Даремно. Ті дні золоті промайнули
І на згадку мені непозбутній полишили сум.
Все, що трапилось, трапилось вже, не буває повтору.
І оцю неповторність, мов хрест на Голгофу несу
Кожним новим рядочком свого невимовного твору.