Якось літньої днини до нашого двору зайшов млолодий, високий, красивий дядя. Його штани і піджак були пошиті з онакової темної матерії. Піджак застібався на багато однакових білих гудзиків з крильцями.
- Ну, як тебе звати? - звернувся він до мене.
- Шурко... - непевно відповів я, бо всі мене знали і не питали як звати.
- Будемо знайомі, я - дядя Коля. - Чим займаєшся?
- Гуляю...
- На ось цукерочок - поклав мені до рук паперового пакетика.
- Я теж гуляю. Давай разом підемо на огород до діда дениса.
- Знаєш де це є?
Я ствердно кивнув. Він, злегка тримаючи мене за плече, повів за собою. Було з ним легко і приємно, тим більше від того, що в моєму роті розтавала солодка рожева подушечка. Доріжка була вузесенькою і він час від часу притуляв мене до своїх штанів, які незвично і теж приємно пахли. Голівкм соняшників змикалися наді мною, а він був вище.
- Ти бачив самольоти?
- Ага. Вони літають...
- А того, хто всередині сидить не вгледів?- Колись угледів... там є віконечко... У нього кругла голова...
- Правильно! - засміявся він - Його звати льотчик. То в нього на голові така шапка кругла, вд вітру. Там такий втер угор!
- А ти літав?
- Я вчусь на льотчика. Скоро буу літати. Як летітиму над вашим двором, побачу тебе і рукою тобі помахаю...
Я в захваті слухав.
Потім заходили до хати діда Дениса і баби Сашки, його батька і матері. баба Сашка не зводила з нього очей. Дядя Коля знайшов папір і олівець.
- Вмієш малювати? А ну, хату намалю. Я незвично, бо не мав паперу і олівця у себе вдома, малював...
- та це - корзинка. Давай разм помалюємо... Він гарно хату малював, особливо мені сподобався дах. Дядя Коля покреслив його на клітинки і затушував їх, як я дізнавя пізніше, "шашечкою".
Влітку мене на якийсь час злишали гратися у нашому дворі самого.
Пам'ятаю, гарно було рачкувати у нірці мж присьбою і прихиленими до неї снопами пшениці, які досушували перед обмолотом. Я пригадав тоді, як розпалювали соллму у плиті. Тут було стільки соломи! Знайшов у хаті сірники, заліз під снопи, став чиркати... Загорілось... Дуже запекло руки і обличчя... Я чимдуж порачкував з нірки у двір. Далі я не запам'ятав. Розповідали згодом, що дядя Коля, бувши у сусідньому дворі, побачив дим у нашому дворі, прибіг з рядном, розкидав пригорілі снопи і загасив їх, порятував ене з нірки.
Наступним літом на час приїзду дяді Колі у короткочасну відпустку, я, мабуть, ходив до яслів, тому мені запам'ятавя лише його від'їзд. Його проводжали гуртом на край села. На прощання він дав мені блискучий гудзик від кітеля. Коли була війна 1941-1945 років, я з розмов дорослих почув, що дядя Коля " пропав безвісти", а вже згодом після війни дід денис, його батько, дізнався, що він був засуджений до вищої міри покарання - розстрілу - як " ворог народу". Я кілька років носив на капелюсі його гудзик як кокарду. В моїй пам'яті, моєму малому серці зачаївся, як рубець, протест і недовіра до тих людей, які вбили дядю Колю.
ID:
819898
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.01.2019 16:24:58
© дата внесення змiн: 02.01.2019 16:24:58
автор: Капінос Олександр
Вкажіть причину вашої скарги
|
