Ніч закликає, знов, на найтяжчу сповідь.
Кілька шовковиць чавить в сухій землі.
Тиха хода... В спалених віршах - холод.
В тіні кричу "ЛЮБЛЮ", а вони- німі.
Тиша - гучна...Душу дере відвертям,
Падають зорі, падає серце в траву.
Хліб самоти - їм...Не потрібна смерті,
Та, що любила метеликів, зараз - смолу...
Хвилями чорнобривець, його тут море,
Падай між ним на коліна - тепер тужи!
Що скажуть люди!? Люди завжди говорять!
Біль накидає кільця до зла пружин...
Ніч не темніше шовковиць, злетить совою,
В душу мою, де зараз живе обман.
Я все забула...Була для усіх весною!
Але тепер я, з кожним, завжди, САМА!