Якась біда сосні скрутила голову,
Такій рівненькій, молодій скрутила.
Струмиться тужно запах каніфолевий
Від золотого скривдженого тіла.
І що їй, бідній, перед цим наснилося?
Чи доля посилала чорний натяк?
В людей – гріхи.
За них вони і платять.
А тут чому неждано окошилося
На ній таке, за що вини не мала?
Вона ж бо скромно в глушині стояла.
Ні зайвого скрипіння, ані шелесту.
Раділа п’ятачку землі і небу
Та ще пташкам, як продзвенять що-небудь.
Невже позаздрено оцій веселості?
Чи, може, іншим все підвладне правилам?
Хто зна, коли біда відкриє пащу?
Ішла ось лісом,
Мабуть, просто бавилась,
І теж, як люди, вибрала найкраще.