Давно це було, мої любі малята.
Сиділа Секунда в кінці циферблату.
А, може, забулось, хлоп‘ята й дівчатка
Й сиділа вона не в кінці — на початку.
Та це не важливо. Важливо ж бо інше:
Сидіти самій не хотілося більше.
І, якось, ясної погожої днини,
Побігла вона до сестрички Хвилини.
Не встигла й на мить озирнутись назад,
Ступила лиш крок, а уже — шістдесят.
Раділа Секунда. Радів цілий світ.
Всміхнулась Хвилині: «Візьми мій привіт!»
Хвилина привіт обережно взяла
Й сестричці Годині його понесла.
Боялась розбити. Боялась спіткнутись.
За іншим привітом їй не повернутись.
Щоб чІтким і впевненим кроком іти,
Взялась рахувати до шістдесяти.
Привіт у Години. Година ж, малята,
З Добою, щоб стрітись, пішла циферблатом.
Упевнено йшла серед дня й серед ночі
І кроки свої рахувала охоче.
На двадцять четвертому кроці ходьби
Великий привіт був уже у Доби.
За сім своїх кроків Доба й не присіла.
Не встигла стомитись, як Тиждень зустріла.
З привітом до Місяця Тиждень крокує.
Поважно чотири лиш кроки рахує.
А Місяць пішов ще поважнішим кроком,
Привіт передати і стрітися з Роком.
Крізь спеку, мороз, шквали вітру і злив
Чи скажете, скільки він кроків зробив?
Ну, звісно ж, — дванадцять. Ви, певно, це знали?!
Так швидко загадку мою відгадали!
Відтоді, малята, ніхто з них не спить,
От час невблаганно й неспинно летить.
Секунда ж радіє такому сюжету:
« Ви чули? Це я почала естафету!»