В кофтинці літній, золотоволоса
Заходить в ліс охтирський юна осінь.
По килимках трави, ще теплих росах
Несміливо ступають ніжки босі.
Із фартушини дістає гостинці –
Розтрушує опеньочки-мізинці.
Не скрізь хватило... То по волосинці
Із довгої, пухнастої косиці
Дарує кленам, ясенам зустрічним.
Й берізки, липи начебто засвічує.
І кожній придорожній бадилинці
Теж простяга по ниточці-жовтинці.
Ці вогники, як ті малі пташата,
Що гріються в гніздечках. Але завтра...
Напевне, все інакше буде завтра –
Тут спалахне жовтогаряча ватра,
Як віхоть сонця із протуберанцями.
І ними вітер синій буде граться...
З вогню такого не буває диму.
Від нього лиш краса у душі йтиме.
