Хто любив тебе так, як ні хто?
Хто носив на руках, як святиню?
Доглядав тебе зболену хто,
Та виходжував, наче дитину?
То чому у безпечнім житті
Заплуталася, мов в павутинні?
Не сказала тоді йому «ні»
І ховаєш ту правду донині.
В напівправді живеш, як у сні,
А вона вже виходить з-за рогу:
Він все менше належить тобі,
В долі іншу шукає дорогу.
Сходить совість, як рання зоря,
Давить лячно журбою на серце:
Оцінити тоді не змогла…
Чи врятує зізнання відверте?
Хто так любить тебе, як ні хто?
Хто надійно тримає за руки?
Пробачає тобі кривду хто?
Схаменись біля прірви розлуки.