Росою вмитий юності світанок
У джунглях міста сниться котрий рік,
Причарувала посмішка весняна,
Я всі слова згубив був як на гріх.
Я не сказав про саме важливіше,
Що у житті єдине має сенс,
А серце билось птахою у тиші,
Чекало серце літа і чудес.
Такого літа, щоб за дальні далі
Стелились нам покоси із шовків,
Але чекав мій потяг на вокзалі,
Всміхалась ти, я не знаходив слів...
Тепер лиш сни у відблисках неону,
У них із нами літо назавжди,
Та до того ранкового перону,
Не йдуть чомусь примхливі поїзди.
