Блукаю іноді до раю
дитячих літ. Немає див,
як і стежок уже немає,
якими в юності ходив.
Згадаю верби, осокори,
іще не зрізані дуби,
що підпирали «наші гори»
в літа казкової доби...
А нині – пуща над водою
із лісового джерела,
що жебонить під осокою
широким яром до села.
На косогорі – хащі глоду,
кущі ожини, бузини,
На місці пасіки – болото,
на місці хати – терени.
Сади затінює омела,
а очерети – мураву.
Нові пейзажі невеселі...
Та уві сні, як наяву,
почую тихий голос мами
із голубої далини
і оживають за літами
усе ті самі ясени,
тини і – стріха біля стріхи,
весною білені хати
і голоси луни і сміху
із неземної висоти.
Ще пам’ятаю перелази,
дубову кладку до гори
і до найвищої оази
моєї юної пори.
Веде з минулого стежина
у володіння нічиї,
де із криничної цямрини
текли цілющі ручаї.
Але за синьою рікою
не випити води ковток.
Час огортає пеленою
мій умираючий куток.
І плачу, і плачу як мито
за ту колиску із лози,
за віз і сіно для кози,
за пам’ять, що уміє гріти,
за образи-дереворити
і миро чистої сльози.