Бог створив високі
тверді
терплячі зелені дерева,
Які щодня, попри все, радіють і прагнуть жити,
Які хочуть зеленіти
навіть коли їм боляче,
Навіть коли їх чіпає пилка сталева.
І, часом,
Навіть півмертві співають хвалу своїм цвітом.
І навіть, коли з них зроблять колонку крикливу.
Коли роздасться страшний бензопилочний рев.
І навіть, можливо, що зроблять руків’я сокири,
Щоби ще більше звалити
таких, як вони, дерев.
Коли і не бачать вони і не чують, а лиш відчувають,
Коли все, що мають – береться від них так легко.
Коли їсть їх гриб, сарани налітають зграї.
Коли потрапляють вони в печІ неминуче пекло.
І, коли заступитись не можуть вони, ні тікати –
Що скажеш ти про депресію, про безвихідь?
Що скажеш про розпач, про тугу твою, мій брате?
Тоді, як очі твої, насправді, чудово видять,
Як, попри все, нас тішать останнім плОдом,
Таких ненаситних до них, жорстоких, таких невгамовних,
Що так любим зватися Божим, любимим народом,
І буваєм гнилими всередині, попри прекрасність зовні.
Коли, випадає їм стати, гидотних для нас домовиною,
Щоб, разом із нашою смертю, піти у вічність…
Подумай, чи справді нещасною ти є людиною.
Подумай, насправді яка та твоя величність.
ID:
832753
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 14.04.2019 22:17:16
© дата внесення змiн: 14.04.2019 22:17:16
автор: Avsian
Вкажіть причину вашої скарги
|
