Туман
Туман. Що в ньому є такого,
Чому він лякає?
І хто знає його силу?
А силу він має.
Має силу він над часом
І над тим, що було.
Нам того не зрозуміти.
Було – то минуло?
Кажуть люди – то неправда!
Вони так рахують,
Бо не знають тої сили,
Не знають, руйнують.
Те руйнують, що не хочуть,
За правду признати.
А що було, і що буде,
Хіба нам те знати?
*
Чи можливо покохати,
Того, що минуло,
Того, що не може бути,
Можливо й не було?
Того, хто прийшов до тебе,
Того, хто немає
Для людини. Як те знати?
Хто кохає, знає.
*
Вечір. Сонце за горбочком,
Все спати лягає.
А ставок, поля над яром,
Туман покриває.
Стало тихо. Ніби часом,
Все чогось злякалось,
Все що бігало, літало,
Стихло, заховалось.
Став – як скло. По ньому хмара,
Пливе, зупинилась,
І лягла, хіба спочити,
Бо за день втомилась.
Ніби небо опустилось.
А зорі? Немає…
Було все, нема нічого,
Час відпочиває.
Зупинився, досить бігти,
Не втечеш від себе.
Час, він тільки для людини,
Для тебе, для мене.
Для букарки, для травинки
Його і немає.
Час для того, хто рахує.
А що – сам не знає.
*
Всі казали – він дурний,
Ти його не слухай.
Він такого розповість,
«Натре» тобі вуха.
Все що каже – то неправда,
Таке не буває.
А я слухав, йому вірив.
Рацію він має.
Він завжди ходив в туман,
І чомусь до яру.
Я боявся з ним ходити
В туман, як у хмару.
Все здавалось, в ньому страшно,
Батьки не пускали.
Може й добре, може й зле,
Можливо щось знали.
Жаль, а з ним я не ходив,
(Що з дурним гуляти,
Потім будуть у дворі,
Й мене таким звати).
Він приходив, все сумний.
І завжди під ранок,
Мовчки сяде у дворі,
На ослін, під ганок.
І мовчить. Сказати хоче,
А ніхто не слуха.
Хіба є до нього діло?
А для його – мука.
Що ніхто не розуміє,
І ніхто не знає
Те, що робиться в душі
У нього. А має,
Має серце він велике,
І добре, і щире.
І собою непоганий.
Лице в нього миле.
І дівчата заглядали
До нього, до хати.
А він їм розповідає…
Дурень! Наплювати
Їм на те. Неінтересно,
Слухать небилиці.
Інтересно їм що вчора,
Було у крамниці.
А то меле що попало,
Казок начитався.
Хто буде з таким гуляти?
Так один зостався.
*
Я, чомусь, не дуже падкий,
Бігати в футболі.
Чи здоров’я Бог не дав,
Чи така є доля.
Він тому мене примітив,
Підійшов до мене,
І чудно так розповів,
Про туман, про себе.
А я слухав, і мовчав.
Як те зрозуміти?
А, хай мовить, що придумав.
Брехати так вміти.
Треба вчитись. А як правда?
Мурахи по шкірі…
Після того він пропав.
Розповім по мірі.
*
Ось і розповідь:
«Любив я,
До ставу ходити.
Візьму вудку, хліба з салом,
Йду рибу ловити.
Чи то вранці, чи під вечір,
На нічну рибалку.
Візьме батько мій з собою.
Так – привчився з малку.
Все ходили на ставок,
На річку - то рідко.
На ставку, там дуже гарно,
Пройдешся не швидко.
А там яр. Козацький зветься.
Чому так назвали?
Кажуть люди, козаків,
Турки порубали.
Бо тих мало, тих багато,
А хлопці завзяті.
Так залишились у ярі,
Турки були кляті.
Біля ставу був маєток.
Тепер там руїни.
Жив козацький старшина.
Що з ним сталось?
Нині,
Вже ніхто не розповість,
Бо не пам’ятає,
Тих що знали – вже нема.
А нині - хто знає.
Чи то правда, чи то чутки,
Люди розпустили.
До маєтку, і до яру,
Одні не ходили.
А по вечері, є чутка,
Голоси гукають.
Як порубані козаки,
Когось проклинають.
І буває, по ночам,
Дівчина блукає.
Попадеться хто на очі,
Навік пропадає.
Скільки був на тому місці,
Не було нічого,
А недавно у тумані
Побачив такого!..
Сталось так. Пішов до вітру.
А туман стелився,
Я не встиг і оком глянуть,
Дивлюсь – заблудився.
Ось на маєш! Таке треба,
Що зі мною стало!?
Тут бував я кілька раз,
На, і заблукав я!
Клята стежка десь пропала,
Як би ніч, не видко.
Як по правді, то злякався,
Поспішив я швидко.
І штани я з переляку
Зіпсував. Так було.
Як почув я голоси.
І як вітром здуло.
Як рвонув я з переляку,
В будяк головою.
Лежу ничком, тихо стало.
Мацаю рукою.
Лоб став липкий, штани – мокрі,
Туман - пропадає.
Видно стежку. Підіймаюсь,
Йду, куди – не знаю.
Ось садочок, там руїни…
Ба! Стоїть будинок!
Ноги стали як залізні.
Спав туман, все видно.
Я сто раз був в цьому місці,
Не було нічого!
Були тут одні руїни.
А бачу такого…
Не скажу що я герой,
Стою – не рухнуся.
Чую, голос недалеко,
Аж трясусь – боюся.
Бачу … дівчина. А гарна…
У косах - віночок,
По вишневому садочку,
Гуляє… Так хочу,
Підійти, а страшно стало.
А як залоскоче.
Кажуть люди, так русалки,
До хлопців охочі.
Кажуть люди, так буває,
Підійде гарненька,
Потім хлопець з глузду зійде,
І в воду, тихенько.
Так заманить, не повіриш.
Що вже з глузду з’їхав.
Може так зі мною вийде?
Сам собі не віриш.
Так стояв, завмер, боюся,
Не знав що робити,
А у горлі пересохло,
Водиці б попити.
Не попросиш. Навкруг тихо,
В маєтку нікого…
Ніби люди мають бути.
Не бува такого…
Ніби ранок. Сонце сходить,
Птахи заспівали.
А вона… росою вмилась,
Косу заплітає.
І щось гарне так співає,
Тихенько, про себе…
В мене ноги затекли,
Рухатися треба.
А тут тихо. Тільки чути
Як серце гуркоче,
Ось – ось вискочить із грудей…
По спині лоскоче.
Чи комаха забралася,
Не дає покою,
Я рухнувся. В лице гілка,
Її я рукою.
Підвернувся, впав на землю,
Скочив з переляку…
Підняла дівчина очі.
Дременув зі страху.
На ставку, весь в будяках
Лежу на травиці.
Брудний, мокрий, в синяках,
Переляк на пиці.
Як до ставу повернувся?
Був туман, чи снилось.
А яку дівчину бачив…
Піду краще, вмиюсь.
Що в маєтку побував,
В тім не сумніваюсь,
Переляканий тікав,
Таке було, каюсь.
Штани свої зіпсував,
Будяків набрався,
А ще парубок, козак,
Чого так злякався?
Бач, привиділось такого,
Чого не буває,
А маєтку там немає!
Це в нас кожен знає.
Ось тобі і розповів,
Кажеш з глузду з’їхав?
Більш нікому не скажу,
А то буде сміху».
*
Кажуть люди, таким станеш,
З яким поведешся.
Кажуть люди, дурним будеш,
Як вина нап’єшся.
Кажуть люди, не ходити,
Туди, де не кличуть,
А як підеш, то лякатись,
Козаку не личить.
*
Чи, про яр казали правду,
В старих запитався.
Тільки кажуть не ходити.
А він все ж зібрався.
Впали в серце карі очі,
І світ став не милий.
І він знову біля ставу,
І туман йде сивий.
*
«Знову стежка, і маєток,
І знову дівчина,
Підійшов, набрався сили.
А дівчина мила…
Моє серце почуває,
То є таки доля.»
І полетіла душа,
Як пташина в поле.
І у полі тім зустріла,
Ще одну пташину.
І піднялися під хмари…
І вже пісня лине.
Лине пісня над полями,
То душа співає.
І людина, що кохає,
Увагу звертає.
Тільки сонечко сховалось,
Пора повертати,
І туман, в садок заходить,
Хоче роз’єднати.
Роз’єднати хоче долю,
Серце розірвати.
І розвести половини,
До старої хати.
А їм добре, і не підуть,
Вони за садочок,
І в обох на голові
Гарненький віночок.
Тільки сонечко сховалось.
Туман покриває.
І в тумані як у хмарі,
Обоє зникають.
ID:
839979
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.06.2019 16:44:46
© дата внесення змiн: 25.06.2019 16:44:46
автор: Ян Грудек
Вкажіть причину вашої скарги
|
