Поки колії гаснуть у світлі липневого сонця,
Підставляючи рейки, загострені клином вагонів,
Ти вези мене далі, куди горизонт радо просить,
Ти вези мене, поки живий я, до рідного дому.
Потемнілі дерева й кущі шелестять перехожим,
Що вертаються, небо лишивши набратися сили.
Ти вези мене далі, де світло спинитися може,
Ти вези мене, поки ще можна радіти сміливо.
Я не знаю, куди занесе мене скоро майбутнє,
Але тут буде добре, якщо я не схочу спинятись.
Ти вези мене далі, допоки твій ритм відчутно,
Ти вези мене, поки я можу життя це кохати.
Грають відблиски сонця, малюючи дику заграву -
На таке можна вічно дивитись або хоча б довго.
Ти вези мене далі, допоки є небо над нами.
І доки не буде кінця, то вези ми, дорого.
ix.vii.mmxvii
