По світу кругом чорно-синії фарби,
Охоплюють очі змилілую милю
І стіни немов би полегшали нашого
Бетонно-асфальтового довкілля.
Стурбованість всяка поволі зникає,
Мов тільце міської загиблої птахи,
Любов в ідилічний злітає зеніт,
Я ділюся гармонією зі страхом.
Зупиню я набридлий за минулий весь час
Потік упереджень і усяких порад,
Моє тіло охоплює все, наче море
На чолі із правителькою Наяд.
Ейфорію з усіх планетарних систем
Протранслює мені лиш самотній ліхтар,
Я ходою розчавлю земельну кору,
Позвільнявши від неї захований шквар.
А повз мене пройдуть без уваги
Людський гуркіт, закутий межею віконець
Та ті очі повій, що все мчать, розмальовані
В барви, привласнені вечора Сонцем.
У кінці, наче звір, розлютиться свідомість
І вгамується словом бентежного серця:
"Хоч на небо й деруться потворні чорти,
Нікому дістатися не доведеться."
