Давно для тебе не писала, мамо,
Не бачила твоїх щодень страждань.
В це літо серце розірватись мало
Від сили волі в здійсненні бажань,
І те, як хворе тіло натирала –
Тобі, як медику, не бракне знань.
Болить, рідненька, стерлись кісточки,
Вже кожен крок дається зі сльозами.
Зриває вітер із дерев листки,
Життя затискується між пазами
І каменіють враз нові витки…
На схилі літ теж потребуєш мами.
Ти вже по-иншому сприймаєш світ,
Готова в засвіти, хоч прагнеш жити,
Щоб бачити цвітіння нових віт.
І кожним днем навчилась дорожити
За, майже, дев’яносто довгих літ,
В яких було і сонце, й чорні плити.
Зачаєний лиш біль в очах твоїх
І ще, бажання з кимось говорити,
Питання й недоречність, бува, їх…
Запам’ятати хочу всі ці миті.
Пробач, матусю, за життя поспіх.
Дерева молоді – плоди налиті…
Матусенько моя, мов та дитина, –
Дитям у світ прийде й піде людина –
Спасибі Богу, що з Тобою днина!
На Матері тримається родина.
14 вересня 2019
(с) Валентина Гуменюк