А знаєте шо, друзі? Нинька плавала я трохи по паркових судинах, дивилася на збіговиська люду, та й думу придумала:
а чи не зарити мені свою книгу у землю аби росла як тоті дерева серед будинків?...
Пройдуть роки, сторіччя і Бог його знає, чи бдем ще раз туй жити, але бде моя рима трохи плодоносити, тай скуштують її ті особини, що житимуть на цій планеті, тай бдуть знали, що було на рідних землях, доброго чи поганого, знатимуть, що значить любов, різна любов, до усього, що лем існує туй і зараз...
Ложка за ложкою їстимуть почуття до рідного краю, до люду, та й загалом до Всесвіту й на тому фертик....
Можливо, то файна дума. Я би її перевділа в матеріальну. Одягнула би сорочину, вишиту сонцем і душею... і най ся росте то-то древо, на радість нащадкам нашим, далеким, як галактика EGS8p7.
Можливо з віками її захлисне полум'я чи накриє океаном...а можливо гори повиростають на ній, але це все "може"...Лишень бо мріється тай хочеться....
А ще, як варіант мого заривання книги у землю це те, що вона ніколи не знайдеться на цій шкірі пухнастої Землі...ніким і нічим бде незнана... але то гірший хід подій...
Все ж зарию. І най йому грець...
