Губами осені цілую твої губи
І рук твоїх торкаюсь вже не так,
Ти не подумай, я не буду груба,
Просто носик мій уже закляк.
Тепер постійно буду я тулитись,
Аби зігрів, віддав трішки тепла,
Тепер не буду збоку я дивись,
А тільки знизу, бо така ж мала.
А ти високий, плечі широченні,
На них зіпрешся і у раз зігрівсь,
І ті хвилини, ой які блаженні,
Бо десь улітку шалик мій подівсь.
Чи, може, ти сховав, щоб я не знала
І більше обіймала всюди й всяк?
Чи то вже я сама його сховала,
Хоч я такий страшний мерзляк.
У парках листя тільки от жовтіє,
А я вже хочу землю ним трусить,
Бо тільки так душа моя замріє,
Любов моя із листям полетить.
Та не на довго, тільки до світанку,
Аби на ранок настрій гарний був,
Я відчиню затінену фіранку,
Щоб в домі запах осені побув.
Я не скажу, що осінь вкрай погана,
Вона несе і музу, і життя,
Вона є доказ, що весь час – омана,
А ми у нього просим каяття.
Я люблю листя жовте і бордове,
Люблю, коли літає по верхах,
Люблю в букети я збирать кленове
І відчувати листя на ногах.
Бо так привчила мама у дитинстві,
З цього всміхався тато попервах,
Бо вересневі квіти я барвисті
Колись несла до школи у руках.
15.09.2018
Гарно! 
