«Місто! У час здичавілих світанків
Подихом в кожній молекулі пари…»
(Еміль Верхарн)
Місто,
Де Сонце лише прокидається:
Не знає тендітне й ліниве
Чи то лише сон – його нетривке продовження,
Чи справді місто, що живе лише о цій порі
Реальність:
Плетиво дхарм матерії й часопростору.
Сонце лише зазирає –
Продирається крізь сутану темряви,
Крізь саван сивий розпухлих хмар,
Але воно бачить очима вогненними
Місто, яке живе лише на світанку
А потім знову вмирає,
Конає в нових вогняних стрілах
Світила, що надто гаряче
Для його стін прозорих.
У тому місті живуть тіні –
Свідки старих повстань
І нових революцій та бунтів –
Тіні Платона – на стінах печер
Яке називають Містом:
Містом Світанку.
Воно закутається в ковдру хмар
І буде спати сном старих паротягів
(Де всі рейки залізні іржаві,
А світлофорами банькуваті сови)
До світанку наступного,
Що неминуче настане
Після довгої ночі з більмом Бетельгейзе
Серед неба чорного – сліпої баби-історії.
Місто Світанку
Оживає лише на мить
Щоб знову стати
Руїнами духу.
Невже свідки повстань, революцій і бунтів приречені доживати в місті Світанку? Чому ж вони там не повстануть проти прозорості стін і не пофарбують їх, щоб більше не конати від тих вогненних стріл? Чи то їм така кара?
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На Ваші запитання відповідей немає... Мені здалося, що буває саме так - а як воно насправді - хто зна...
Хочеться, щоб ожило й жило, рухалося, сміялося, хвилювалося, росло, інколи падало, але одразу підіймалося, струшувало з себе прилиплий бруд, милося в теплих сонячних променях правди, витиралося вітром честі, співало - голосно, дзвінко,по нотах неба.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
