Хай кажуть нам, що випали сніги
На наші скроні купами страждання!
Та ми удвох все ж зберегти змогли
В своїх серцях найкращі споминання.
Оце іду додому крізь дощі
По польовій роздовбаній дорозі.
Душею чую: ти також не спиш…
Єство твоє огорнуте в тривозі.
Стрибає твань навсібіч із-під ніг,
Потужні вихори немов з цепу зірвались!
Світить вікно для мене на всю ніч.
Я не зіб’юсь, лише б мене чекали.
По небу хмари диким табуном
За щітку лісу чвалом понеслися.
Ніби земля постала уверх дном
І всі річки навсібіч розлилися!
Там, за стіною щільного дощу,
Тернові очі поглядають в шибку.
Пасмо волосся спало на щоку,
Шовкова хвиля огортає шийку…
Як же забути, як я цілував
Ці синюваті жилки біля вушка
І як троянди з твоїх губ зривав,
Моїх небес омріяна голубка?!
Коли прийду додому, то скажу
Вже в котрий раз подяку всьому світу,
За те, - єдине, - чим я дорожу,
До кого в серці полум’я привіту!
Це ти – мій ангел, ти, - душа моя!
Тебе люблю я віддано і палко.
Як буде треба, то віддам життя
Тобі одній! – для тебе хіба жалко?
16.11.2019