Пожалій мого серця жалі
І почуй його сльози і муки,
І для чого, скажи, на Землі
Ми ступили на стежку розлуки?
Вранці Сонце з-за лісу встає,
Клапті ночі з кутків виганяє,
Та, на жаль, як було – так і є
В його сяйві тебе все немає…
Не збагну в чім провина моя.
Перебрав в голові свої думи.
Може, винен той спів солов’я,
Що повірить весні напоумив.
Коли цвів в кінці квітня бузок
І гойдались гілки черешневі,
Ми стрічались в садочку удвох
Мрії були як квіти рожеві.
Вони ллялись із наших голів,
Наче в березні днях водопілля!
Вигравали мережива слів
Про любов назавжди, про весілля!
Як збудуємо радості дім,
Як появляться в нім пташенята
І як будемо ставити їх
На міцні, на орлині крилята!
Та не так в долі склалося, ні!
І не відаю в тім чия воля.
Все лишилося в давній весні.
Я в житті наче в полі тополя.
Під негоди вітрами стою,
Наді мною птахи в небі линуть…
Чи діждуся ще радість свою,
Чи зустріну між інших єдину?
Та життя наче день у вікні
Свої терміни стиснуті має.
Нездійснені надії і сни
В повсякденні зникають, зникають…
Ой, вітри, передзим’я вітри!
Ви мене серед поля розділи
І вбрання молодої пори
Із тремтячих гілок облетіло!
Промине неодмінно зима
І повернуть додому лелеки.
Чи любов знову прийде сама,
Чи мені її ждати здалеку?
27.11.2019